Розділ «Частина друга-2 І прийшло двадцяте сторіччя І було наказано «учинять стрельбу из пушек или из ружей, пускать ракеты, по ночам зажигать огни из хвороста или соломы»»

– Облиш, подруго! – Марина тупнула стрункою ногою. – Ще слово, і я… я змушена буду – застерігаю! – пустити ліричну сльозу – а таких сліз, ти ж знаєш, я просто терпіти не можу!

Сміялась – щодо ліричної сльози. А в самої у гарних її очах бриніли світлі сльозинки. Виявляється, вона, сувора і незворушлива, насправді могла й розчулюватись!

– Будемо вважати, що я з-за твоєї вини таки пустила поетичну сльозу. Хоча… Спишемо її на випускний бал, де дозволяється що завгодно. Але клянусь, у свою поезію я ніколи її не пущу! Бо я – Марина Цвєтаєва. Я люблю життя, а не сльози! Ти ж мене, сподіваюсь, знаєш?

Віра кивнула – Марину Цвєтаєву, першого поета, якого вона зустріла у своєму житті, вона й справді добре знала…

Марина Іванівна Цвєтаєва, народжена в Москві у вересні 1892 року, була всього лише на рік старша за Віру Левченко. Вони були подружками в гімназії Перепьолкіної (хоча дружити з нею було непросто, якщо взагалі можливо, в чому Віра часом сумнівалася), і різниця у віці в один рік аж ніяк не відчувалася у їхніх відносинах. Хоча Марина завжди була значно і значно старшою своїх років – у начитаності, у поглядах на життя та ще й з непростим характером. Але попри все, Вірі було з нею цікаво дружити – Марина вабила до себе і в водночас відштовхувала. Але все ж більше притягувала.

Вважається (а втім, так воно й було), що Марина за своїм походженням належала до «трудової науково-художньої інтелігенції». Її батько – син бідного сільського попа – виріс у таких злиднях, що до дванадцяти літ і чобіт в очі не бачив – босоніж бігав чи не до перших морозів, і лише тоді взував якісь шкарбуни з чужої ноги, що вже «просили каші» і в осінню мокву пропускали грязюку, а взимку сухий колючий сніг, тож ноги в малого Ванюші завжди були в тих «скороходах» мокрі, посинілі й закоцюблі.

Але – витримав, і сам собі – талантом, горбом, навчанням та старанням з природною кмітливістю проклав дорогу в життя.

Син сільського бідного попа, босоногий хлопець згодом стане відомим філологом і мистецтвознавцем, професором Московського університету, директором Рум’янцевського музею та засновником музею «изящных искусств» (нині Музей ім. Пушкіна), у під’їзді якого встановлена меморіальна дошка на честь І. В. Цвєтаєва.

Мати майбутньої поетеси була з обрусілої польсько-німецької родини, художньо обдарована, музикант, учениця Рубінштейна.

У Москві й минули дитинство, юність і молодість Марини Цвєтаєвої та ще в тихій калузькій Тарусі, а частково й за кордоном – Італія, Швейцарія, Німеччина.

Вірші почала писати з шести років, друкуватись – з шістнадцяти.

Побут професорської родини – мешкали в одному із старомосковських провулків – був добре налагоджений, і Марина ні в чому не знала ні відмови, ні бодай якихось обмежень. Що хотіла, те й було до її послуг.

Правда, у 1905 році вона ненадовго захопиться революцією, власне, її романтикою – хоча де вона побачила ту романтику в революції – бунті, якими здавна славилася Русь, – народовольцями, лейтенантом Шмідтом, але те по суті дитяче захоплення швидко мине – не зоставивши в її душі аніякого сліду.

У дівчини був непростий характер, трудний, непокірливий, нервовий. Люди, які знали її в молодості, свідчитимуть, що в Марини часто і без видимих причин змінювався настрій, у її душі завше боролися якісь протиріччя.

Сама ж Марина це пояснювала тим, що в неї дві бабусі, які різко відрізняються одна від одної – проста сільська попадя і горда польська пані.

Обеим бабкам я вышла внучка —

Чернорабочий и – белоручка!

Вона такою й була вже під час навчання у гімназії: чинна гордовита панна, баришня з книжково-романтичними ілюзіями – і свавільна зухвала бунтівниця, яка понад усе любила дратувати людей і «сміятися, коли не можна».

Але вперто заявляла, що її спеціальність – Життя.

Жила вона складно, трудно, не знала й не шукала ні спокою, ні благополуччя. Завжди перебувала в невлаштованості. Зізнаватиметься: «почуття власності» у неї «обмежуються дітьми і зошитами».