Розділ «Частина друга-2 І прийшло двадцяте сторіччя І було наказано «учинять стрельбу из пушек или из ружей, пускать ракеты, по ночам зажигать огни из хвороста или соломы»»

За лічені дні Василь Андрійович, життєрадісний і здоровий, повний чи не райдужних планів на майбутнє, згорів. Що він помре – і вже помирає, – навіть сам не відчував, тож не встиг і попрощатися з рідними. Гангрена відключила його легені, і все – кінець.

І помер Василь Андрійович один раз, а Віра помирала кожен раз, як згадувала батька. Була в такому стані, що лікарі почали турбуватися за її життя. Батька, казали, вже не повернеш, бережіть дочку, аби вона не пішла слідом за своїм батьком…

Ще тяжче було Катерині Сергіївні – на шостому місяці вагітності отакого діждатися!.. Лікарі передбачали, що її вагітність у зв’язку з таким горем може закінчитися сумно, але жінка витримала…

Катерина Володимирівна як могла вмовляла-утішала (хоча де тут візьмеш слова утіхи і чи є вони взагалі) дочку.

– Що вдієш, моя дитино. Мудрі люди кажуть: якби не вмирали, то б під небо підпирали. Рано Господь забрав Василя, ой рано. Але не будемо гнівити Господа, кого й коли Йому забирати, знає тільки Він один. Все у Його волі і промислах. Він один знає: рано чи якраз… Тепер треба все зробити, аби душа небіжчика спокійно і як належить перейшла у світ пращурів… У той світ, де всі наші прадіди спочивають і де й ми будемо – кожен у час, визначений йому Господом… А тобі, дочко моя, не можна плакати й тяжко побиватися. Василя з того світу вже не повернеш, а дитятко, що у твоєму череві, можна й погубити. Бережи його – у пам’ять про коханого Василечка – так ти його називала. Згубиш дитятко, він тобі такого й на тім світі не пробачить!..

Віра мало що запам’ятала – розпука все її єство затуманила, – з похорону батька. Все відбувалося наче в якомусь новітньому синематографі, де вона мала зіграти свою першу роль…

Спершу дівчина злякалась, як у домі їхньому почали простирадлами завішувати дзеркала – перше, що завжди роблять, коли в оселі з’являється небіжчик. Дурманно запахтіло в домі від свічок і ладану, і дівчина сприймала той запах як запах смерті.

Прощатися з батьком прийшли всі їхні родичі – власне, материні, – знайомі, сусіди – дім переповнився людом, який пошепки між собою перемовлявся… Кожен осіняв себе хрестом, підходив до труни, у якій лежав жовтий на вид батько, зовсім не схожий на живого Василя Андрійовича, а наче хтось чужий, клав квіти, знову хрестився, відходив, завмирав…

Терпко пахтіло ладаном – аж у горлі першило.

Було тяжко, і здавалося, що світ білий зник, і його більше нема і не буде. І хто був винуватий у наглій смерті батька, кому він, добрий і незлобивий, заважав – хто скаже…

Потім батька одспівували, і зала наповнилась сизуватим димком од кадильниці, і це теж для Віри був дим смерті.

Після виголошення священиком «вічної пам’яті» гасили свічки…

Ще запам’ятала Віра, як везли батька на кладовище, а вже на самому кладовищі несли на плечах домовину, а попереду – хрест дубовий…

А ще вона запам’ятала – з жахом запам’ятала! – глибоку чорну яму, що здалася їй бездонною, ямою на той світ (вочевидь, так воно й було).

На похороні була чи не вся її гімназія (у кожного на рукаві чорний креп) на чолі з г-жою Перепьолкіною та викладачами… Але чим і як вони могли розрадити удову та її дітей…

Як опустили труну в ту вічну домівку небіжчика, всі підходили і кидали по грудочці землі в яму.

І Віра кинула грудочку, почула, як вона лунко об віко домовини стукнулась, і більше нічого не пам’ятала…

Отямилась вже вдома, на поминальному обіді – коли їй підносили ложечку з ритуальною їжею – коливом.

І тоді вона вперше заплакала, усвідомивши, що батька, якого вона так любила і який її так ніжно любив, у неї вже немає і ніколи-ніколи більше не буде… Господи, Господи, чому цей світ такий жорстокий?!

– Папа… – і швидко поправилась, – тато, – він любив і тішився, коли вона так його називала. Так ось тато дуже хотів ще хоч раз побувати в Полтаві своїй рідній. На це літо мріяв поїхати на Ворсклу і Лтаву…