Розділ «Частина друга-2 І прийшло двадцяте сторіччя І було наказано «учинять стрельбу из пушек или из ружей, пускать ракеты, по ночам зажигать огни из хвороста или соломы»»

Разбросанным в пыли по магазинам,

Где их никто не брал и не берет,

Моим стихам, как драгоценным винам,

Настанет свой черед.

Часто читатиме – западе в серце – і Маринину поезію «Не отстать тебе…»:

Не отстать тебе. Я – острожник.

Ты – конвойный. Судьба одна.

И одна в пустоте порожней

Подорожная нам дана.

Уж и нрав у меня спокойный!

Уж и очи мои ясны!

Отпусти-ка меня, конвойный,

Прогуляться до той сосны!

Цей вірш Вipa Холодна читала на літературних вечорах, берегла для себе, для душі. Коли ставало тяжко, коли сумніви і незгоди обсідали її, коли відчувала себе підконвойною, читала про себе цю поезію колишньої своєї однокласниці, і на душі тоді наставав просвіток – наче незримий конвойний і справді відпускав її «до той сосны»…

…І нарешті, – через десять років після того, як вона вперше переступила поріг гімназії, – настала воля. Тоді здавалося, що на все життя вона вільна птаха. Хоча швидко виявиться, що всього лише на кілька днів.

Але час той все ж настав, коли з’явилася воля і дівчина чи не вперше не прийшла додому з гімназії, а… прилетіла.

– На крилах! – кричала збуджено і весело. – Подивіться, у мене за спиною крила! Я не прийшла додому, я вперше прилетіла!

Захекана, збуджена, оченята горять, на губах блукає якась незбагненна усмішка.

– Все!!! – крикнула й кинула кудись у куток портфель. – Все! Все!

– Що… все? – в першу мить не збагнула переполошена бабуся Катерина.