Розділ «Частина друга-2 І прийшло двадцяте сторіччя І було наказано «учинять стрельбу из пушек или из ружей, пускать ракеты, по ночам зажигать огни из хвороста или соломы»»

Але недовгий вік Вірусі ворожіння відмовилося показувати. Та й для чого передчасно засмучувати добру родину.

Левченки були певні в одному непохитно: доля у їхньої Вірусі буде щасливою і, звичайно ж, довгою-довгою…

Бабуся підходила вночі до сонної онуки, хрестила її і шепотіла молитви:

«Господи Боже, стань ти мені в поміч! Не моїм духом – Божим духом, не моїми словами – Божими словами, а моїми губами!

Ти йдеш по Божому путі, по землі і по воді, ангели у тебе по боках, ти в Матері Божої у руках: Матінко Божа, візьміть Вірусю, одверніть од неї всі тяжкії муки! Поспіши у нас горе забрати і на сухі ліса і болота його розігнати!»

І під ранок підходила до Вірусі в ліжечку, хрестила її, святою водою кропила і знову молитви-заклинання шепотіла:

«Ішов Ісус Христос, святий Спаситель, а назустріч йому йшли з сущою Богородицею Святий Пантелеймон-зцілитель. Здибали вони Бога і питають: «Куди ти йдеш?» – «Іду до хрещеної Вірусеньки пристріт вимовляти! Пристріт-пристрітище, камінь-камінище, пристріт чоловічий, жіночий, парубочий… З чого ти взявся? Із поганих очей, із поганих думок. Ти засланий, ти насланий, ти годинний, ти хвилинний, ти одинокий – не я тебе вимовляю – усіх святих до помочі скликаю, тебе, пристрітище, вимовляю. Усі святі станьте хрещеній, молитвеній Вірусі на поміч молитвою!»

За народними уявленнями, пристріт – це хвороба, викликана чиїмось злим поглядом, тож від неї Вірусю у дитинстві старанно оберігали…

А тим часом…

А тим часом у родині Левченків життя у новому, 1900 році йшло своїм узвичаєним ходом, дотримуючись порядку, що його раз і назавжди ввела бабуся Катерина Володимирівна, крута й рішуча у встановленні будь-якого порядку. Але бабусі ніхто не перечив, i в сімейній ієрархії Левченків вона, звісно, займала найвищий щабель.

У 1905 році господиня Катерина Сергіївна чекала третю свою дитину (друга, після Віри, Надя, вже розмінювала дев’ятий свій годочок). Третю донечку (на тім не збиралися зупинятися обоє, Василь і Катерина, були ще молодими і любили дітей) Левченки вирішили назвати Софійкою.

Бабуся Катерина Володимирівна милостиво погодилася на таке ім’я майбутньої онуки (чомусь всі були певні, що народиться дівчинка, неодмінно дівчинка!).

Взагалі, бабуся Катерина Володимирівна, дама (ще дама, хоч уже й бабуся) пильно слідкувала за всім, що відбувалося у їхньому домі, і спрямовувала події у потрібне русло. Вона також уважно наглядала за вагітною своєю дочкою, теж, як і вона, Катериною, за її тодішнім життям, настроями, оберігала її від якихось можливих непорозумінь, що могли б їй завдати «переживання». Ще й закликала Віру і Надю не пустувати, бути слухняними дочками, «берегти маму, яка носить у собі лялечку» і «не псувати – Боже вас борони! – їй настрою своїми негарними – якщо такі виявляться, – вчинками», не робити мамин настрій гіршим чи й поганим – що для вагітної жінки, повчала, і зовсім зле.

Вчила родину: вагітну жінку, яка носить в собі нове життя, треба не просто берегти від усякої напасті, а леліяти її, створювати їй веселе, безжурне та безклопітне життя.

Наприклад, борони боже, гнівити її, виводити з себе своїми примхами дурними та нікчемними, псувати їй настрій (не кажучи вже за якісь фізичні шкоди).

Вагітну, повчала, треба оберігати від усіляких несподіванок та неприємностей. А ще, невтомно нагадувала бабуся, вагітній забороняється дивитися на змій (Віра та Надійка тільки пирхали – де у їхньому будинку змії, брр!..), зустрічатися з каліками, сліпими, нещасними та хворими, адже породілля має бачити навкруги себе лише здорових і гарних людей, тоді й дитину народить здорову та гарну. Самій же вагітній забороняла зайвий раз виходити з дому. Чим менше, казала, людей знатимуть про її вагітність, тим краще, тим легше відбудуться пологи, адже в різних людей різні очі. В одних вони добрі, в інших недобрі, злі та заздрісні. Таких треба остерігатися в першу чергу – яко вогню!

А ще бабуся Катерина Володимирівна (Віруся іноді позиркувала на неї аж з острахом) багато чого знала і багато од чого свою родину оберігала, як добра квочка оберігає курчаток. І багато від чого застерігала. Так, вона вважала, що понеділок – тяжкий день (відтоді Віра в понеділок нічого важливого не буде починати). У понеділок, виявляється, не треба впускати в дім сторонніх жінок – щось там, наприклад, позичити, бо увесь тиждень буде лихим. У середу та п’ятницю не можна будь-кого проклинати, бо прокляття збудеться. Застерігала онук своїх – Віру та Надю («Вам ще жити та жити – тож знадобиться, запам’ятовуйте!»), що лихі години бувають у лихі дні – з ранку й до обіду. А щоб убезпечити себе від лихої години, треба застерегтись: в добрий час, сказати, а в лихий (ось тільки як дізнатися, що саме зараз має настати лиха година?) промовчати. Або наголосити: «В добру годину будь сказано!»

І неодмінно бути добрим, тоді й добрі духи ніколи не підуть з оселі.

– І справи вершити лише добрі, – додавала: – Тоді й буде усім добре.

– А ще, – це вже була персональна вказівка Вірусі, – треба добре-добре вчитися і слухати своїх вчителів-наставників!