Розділ «Частина четверта-2 В бананово-лимоннім Сінгапурі, співа і плаче океан…»

Отож, завод грампластинок в Апрелівці був збудований німцями, ними ж розбомблений у 1941-му, ними ж, але вже полоненими, відновлений після війни. Ще в 1914 році підприємця Моля вислали з країни – відносини з Німеччиною тоді зіпсувалися у зв’язку з війною. Пізніше, у 1917-му, фабрику націоналізували, і з часом «Метрополь Рекорд» перетворився у вже згадуваний Апрелівський завод грампластинок пам’яті 1905 року. З 1933-го фабрика стала офіційно називатися Апрелівським заводом грампластинок. (Фірма грамзапису в СРСР «Мелодія» буде створена у 1964 році, у структуру якої й увійде Апрелівський завод.)

У 1950 році відбувся переворот у виробництві пластинок. Радянські інженери винайшли полівінілхлорид, тож пластинки стали м’якими, легкими і такими, що не билися. З того часу й почався зоряний час знаменитого заводу. В Апрелівку їхали працювати навіть з Москви, Калуги та інших міст. За рішенням ЦК в Апрелівку перевели кілька великих московських заводів зі своїми НДІ. Почалося грандіозне будівництво – на заводі грампластинок на той час працювало чотири тисячі робітників. Фурцева вручала заводу орден Леніна, Апрелівський завод вийшов на перше місце і став головним у Союзі. Були тоді й інші заводи – наприклад Ризький, Ташкентський та інші, але Апрелівський був головним. Коли розподіляли план роботи, йому віддавали 80 відсотків плану. Він випускав десятки мільйонів платівок на рік (у 1980-х роках до 80-ти мільйонів дисків!).

Мільйони й мільйони платівок на рік, але популярному співаку Олександру Вертинському на Апрелівському заводі «не знайшлося місця». За чотирнадцять років – із 1943-го, як він повернувся в СРСР, і до смерті його в 1957 році, і потім аж до початку 1970-х, загалом за більш як тридцять років Апрелівський – не кажучи вже про інші – завод не випустив жодної пластинки із записом голосу найпопулярнішого тоді в СРСР співака Олександра Вертинського! Жодної, серед тих десятків мільйонів платівок ціною один рубль дев’яносто копійок – така була вказівка згори. Немає, мовляв, у нас такого співака, як Вертинський, котрий зі своїми концертами вже чи не тричі об’їздив Союз, немає, а відтак і пластинок із записом його неповторного співу теж немає. І не буде.

Так влада мстила популярному співаку.

Платівки із записами пісень Вертинського почнуть з’являтися через десятиліття по його кончині, на початку 1970-х років…

Таке прізвище – Вертинський – мені було знайоме, хоч пісень його не доводилось чути. І лише на початку сімдесятих минулого вже століття, я, навчаючись у Літературному інституті ім. О. Горького, почув, що в Москві «викинули» – так тоді казали, такий був сленг, – Вертинського.

Ми, однокурсники, склалися і відрядили свого посланця купити для нас платівку Вертинського. Казали – застерігали нас, – що його неможливо придбати, тож ми застрахувалися дзвінком до «нужного человека» і завдяки тому дзвінку й отримали по платівці Вертинського. Платівка була велика, з тих, що називалися колись «долгоиграющими», і починалася його знаменитою піснею «Доченьки».

У меня завелись ангелята,

Завелись среди белого дня!

Все, над чем я смеялся когда-то,

Все теперь восхищает меня!

Жил я шумно и весело – каюсь,

Но жена все к рукам прибрала.

Совершенно со мной не считаясь,

Мне двух дочек она родила.

Я был против. Начнутся пеленки…

Для чего свою жизнь осложнять?

Но залезли мне в сердце девчонки,

Как котята в чужую кровать!

И теперь, с новым смыслом и целью