Розділ «Частина четверта Є місто, яке я бачу вві сні»

Із донесення уряду з Південно-Західного фронту:

«У настроях частин відбувся різкий і згубний перелом. Більшість частин знаходяться в стані розпаду, що наростає. Про владу і підкорення немає вже й мови. Умовляння та переконання вже втратили силу, на них відповідають погрозами, а іноді й стрільбою. Деякі частини самовільно залишають позиції, навіть не чекаючи підходу противника. Були випадки, коли віддані накази спішно виступити в похід годинами обговорювалися на мітингах, тож підтримка запізнювалася на добу й більше. На протязі сотень верст у тил тягнуться вервечки втікачів з рушницями і без них, здорових, бадьорих, які втратили будь-який сором і які відчувають себе абсолютно безкарними…»

У результаті недостатньої підготовки лобових атак російська армія досягла такої стадії виснаження, що з осені 1916 року почали забривати вже 16 – 17-літніх юнаків, які складали кістяк запасних частин і мали бути призвані лише через рік.

В армії ще різкіше посилилися антивоєнні настрої.

Крах – стрімкий і повний – Росії у війні був не за горами. Це всі вже розуміли і навіть чекали його. Якщо буде гірше, то, може, хоч тоді стане… краще. І всі бажали для своєї країни ще гіршого, аби нарешті настало краще… Всі чекали перемін, а вони були можливими лише з припиненням війни і укладенням миру.

«Долой самодержавие!.. Да здравствует мир!!!» – такі гасла були тоді найпопулярнішими. З такими настроями – та ще із раною, що ніяк не гоїлась, – і прибув з фронту прапорщик Холодний.

– Все, все! Кінець!.. – хрипів, переступивши поріг рідного дому. – Все, нема більше нікого і героїв теж! Вони залишилися там; в окопах цієї нікому не потрібної війни. Кінець!

– Кому? – розгублено запитала дружина.

– Росії. І – всім-всім нам. Не дивись на мене так, ніби я звалився з неба. Я дивом вибрався з пекла. Хоч ще й ніби живий, але вже мертвий. Розтоптаний, розчавлений. Росія котиться до прірви, все швидше й стрімкіше. Її вже ніхто не зупинить і не порятує. Все! Амба! Разом з нею несемося у прірву й ми. – Гукнув: – «Геть самодержавство! Хай живе мир!» – впав на диван і миттєво захропів – змучений, виснажений до краю, спустошений фізично і духовно… Віра жахнулась, побачивши таким свого чоловіка. Присівши на дивані, дивилась на нього і тихо плакала…

А виплакавшись, полегшивши сльозами душу, знову подалася в кіноательє, – зніматися… Всупереч і наперекір всьому. Знімалась, як перед якимось лихом.

– Відпочивай, набирайся сил, – казала чоловікові, коли він після повернення з фронту трохи отямився і почав поволі оклигувати. – А там і про твою долю подбаємо. Тобі треба знаходити своє місце в житті, що так круто нині змінюється… Але це – потім, потім… А зараз, даруй, не маю часу. І на годину не можу затриматися, аби з тобою побути разом – у павільйоні чекають зйомки нової стрічки…

– Звичайно, звичайно. Тебе, звісно, чекають зйомки, яким немає кінця-краю, – ти щаслива. А що мене чекає?

Після перенесених ним фронтових злигоднів і поранення він був і виснажений, і якийсь наче вичавлений, із згаслим поглядом, занепалий духом, і їй шкода було чоловіка, але навіть на співчуття вона не мала часу.

– Я повернувся додому. Ніби додому, – бурмотів він, і голос його був якийсь неживий. – Але мені здається, що я повернувся у чужий дім.

– Володю, ти знову за старе?

– Даруй, я вдячний тобі за теплу зустріч і за нечувану щедрість. Ти вділила мені хвилин п’ятнадцять своєї дорогоцінної уваги – і на тім спасибі.

– Ах, Володю, мені й справді ніколи.

– Вибачай, але я вже це, здається, чув. Ти хоч пам’ятаєш, що в тебе є чоловік?

– У нас ще буде багато-багато часу для спілкування.

– Коли?