Розділ «Частина четверта Є місто, яке я бачу вві сні»

Улітку 1917 року він зі своєю знімальною групою виїде в Ялту на натурні зйомки фільму «Король Парижа», над яким він тоді посилено працював.

Спершу все йшло добре, робота просувалася успішно, сцени на натурі знімалися точно за графіком. Але якось увечері, неподалік знімального майданчика, кваплячись до своєї групи, Євген Францевич зірвався з гірського прискалка. Живим залишився, але ноги поламав. Його відправили до лікарні, і по якомусь часі він навіть почав ніби видужувати – принаймні такі ознаки з’явилися, але… Покалічений, він довго, уже довго перебував у гіпсі, лежав непорушно і… Біда, як кажуть, не ходить одна, часто за собою веде іншу біду. Від непорушного лежання у нього почався набряк легень. За ним – пневмонія – лікарі визначили тяжку її форму – крупозне запалення легень… Ослаблий організм не витримав, і через кілька днів на 53-му році життя режисер помер. У Москву звістка про це прийшла лише через тиждень. Віра дуже сумувала – Євгена Францевича, як режисера, друга свого і вчителя-наставника, вона високо цінувала. Гірко було ще й від того, що вона так і не змогла провести в останню путь першого режисера, який не так і давно її відкрив і у світ кіно благословив. Поховали Євгена Бауера на ялтинському кладовищі.

А більше 1917-й рік, рік таких пертурбацій у Російській імперії, рік Лютневої та Жовтневої революцій, нічим особливим їй не запам’ятався – це ж треба! На Жовтневу революцію, згодом названу Великою соціалістичною, – вона навіть уваги не звернула – це ж треба! Не згадувала її, не захоплювалася нею, не висловлювала перед нею пієтету і священного, як то годилося, трепету, і цього їй більшовики ніколи не вибачать і на довгі роки постараються її просто викреслити з вітчизняного кінематографа. А якщо й згадуватимуть, то лише зі знищувальними епітетами – мовляв, була така кіноактриса, нікудишня, до речі, міщанська особа, яка виступала на догоду міщанській публіці і нічого особливого в кінематографі не створила!

І все тільки тому, що Холодна «не вгледіла» жовтневої революції – з великої літери – Жовтневої!

Та що там революція, бунти, повстання, політика взагалі, коли вона через свою роботу світу білого не бачила і нічим, крім як роботою, не цікавилася – така вже вдалася. Крім того, вона була жінкою, далекою від різних там соціальних та політичних катаклізмів, для неї робота була на першому плані і всю її поглинала – рідкісне, як на сьогодні, обдарування.

Все їй тоді, крім роботи, у 1917 році було не суть важливим. І це в той час, як вулиці щодня наповнювалися робітниками, солдатами, матросами і, як казали, «разным сбродом». Коли в місті постійно була паніка, голод був, всюди вешталися – а часто й розбійничали – озброєні люди, які не визнавали ніякої влади (а втім, влада тоді наче кудись – чи не на той світ? – провалилася), всюди мітинги, заклики «Долой самодержавие!»… Але все те відбувалося для Віри як наче в кіноательє, щоб потім з’явитися на екрані – реальне життя проносилось мимо «королеви екрана». Їй було ніколи, бо працювала того року напружено. Тож за роботою та хронічною нестачею вільного часу актриса навіть не збагнула на перших порах, що в Росії відбулася зміна влади і самодержавство змінили якісь інші, незрозумілі їй сили, які буцімто «за народ, демократію і за свободу».

А якщо й збагнула, то поверхово, в перервах між зйомками чергового фільму, тож якогось значення подіям, що тоді клекотіли в Росії, не надавала. А втім, політикою вона ніколи не цікавилась, заробляла добре, мала широку популярність, що сягала фантастичного забарвлення, тож її особисто влаштовувала влада, яка була в Росії, і їй було байдуже до різних там – правих чи лівих – революцій. Єдине, що її тоді засмучувало – як і більшість її співгромадян, – так це загалом препогані справи Росії на фронтах Першої світової, де армія терпіла поразку за поразкою. На тому фронті, на якому знаходився її чоловік, прапорщик Холодний.

Справи на фронтах Першої імперіалістичної для Росії у 1916 році складалися вже катастрофічно. Війська Південно-Західного фронту втратили вбитими 201 тисячу солдат і офіцерів, пораненими – 1091 тисячу і пропалими безвісти (головно потрапили в полон) – 153 тисячі.

Моральний дух військ падав теж катастрофічно, різко посилились антивоєнні настрої. Солдати стомились від війни і не розуміли, заради чого вона ведеться. Майже всі кадрові офіцери на той час були виведені з ладу. А офіцери військового часу, призвані із запасу, та випускники шкіл прапорщиків здебільшого не мали необхідного командирського досвіду та авторитету підлеглих. Втрати наростали – теж катастрофічно. Уряд змушений був терміново призвати 1,9 мільйона людей, яких мали призивати лише у 1917 році, але їх не вистачило навіть для комплектування запасних батальйонів.

Незадоволення війною і владою росло з дня на день – теж катастрофічно. Один з офіцерів писав зі Ставки, що була розташована в Могилеві, у Думу:

«Дайте нам мир, ось лозунг теперішніх солдат».

У донесенні про настрій в арміях Західного і Північного фронтів уряду повідомлялося:

«Можливість того, що війська будуть на боці перевороту і повалення династії, припустима, адже, люблячи царя, вони все ж надто незадоволені усім керуванням країною».

Транспортна система в кінці 1916 року розвалювалася, фронти отримали тільки 61 відсоток потрібного постачання, а в лютому 1917-го – тільки 42 відсотки. Навіть на найближчому до столиці Північному фронті забезпечення залишалося всього лише на два дні.

Виснаження сил і зокрема майже повне знищення посланих на Південно-Західний фронт гвардійських полків, із яких сформували Особливу армію, підірвали здатність російської армії до подальшої боротьби.

Один полковник лейб-гвардії Фінляндського полку повідомляв:

«Несучи за час війни жахливі втрати, гвардійська піхота як така майже перестала існувати! «Старих» – кадрових офіцерів, підпрапорщиків-фельдфебелів, унтер-офіцерів і рядових «мирного» часу, які отримали в рідних полках належне виховання – «добру закваску», які розуміли і свято берегли свої традиції, які бачили міць, славу, велич і красу Росії, які обожнювали царя, відданих йому і всій його родині, – на жаль, таких залишилося зовсім мало! В діючій армії, у кожному гвардійському піхотному полку нараховується чоловік 10–12 таких офіцерів (це з числа 70–75, які вийшли в похід) і не більше сотні солдат (із числа 1300–2000, які були за мирного часу). В кожному бою гвардійська піхота згорала, як солома, кинута в палаюче багаття… Гвардія, яку постійно перекидали з однієї ділянки фронту на іншу, яку посилали в найнебезпечніші, важкі й відповідальні місця, увесь час знищувалась… Якби гвардійська піхота була не так знесилена і знекровлена, якби її полки були в Петрограді – нема сумніву, що ніякої революції не трапилося би, тоді лютневий бунт був би придушений негайно».

28 лютого 1917 року Тимчасовий комітет Держдуми звернеться до армії і флоту із закликом «зберігати повний спокій», пообіцявши, що «спільна справа боротьби проти зовнішнього ворога ні на хвилину не буде припинена чи ослаблена». Від військ вимагали «так само стійко і мужньо, як досі, продовжувати справу захисту своєї Батьківщини».

Тимчасовий уряд підтвердить гасло: «Війна до переможного кінця!».

Але в армії вже почалося бродіння, розлад, прагнення до миру у військах наростало. Почалося стихійне братання солдат воюючих сторін – його схвалювало австро-німецьке командування. Братання, як сподівалися німці та їхні союзники, повинно було прискорити розпад російської армії. Бійці сходились на нейтральній смузі між окопами, мирно спілкувалися, обмінювалися дарунками…