Розділ «Частина четверта Є місто, яке я бачу вві сні»

У ті дні Віра не зовсім добре почувалася, але про те, щоб ухилитися від концерту – як одесити казали, сачконути, – не могло бути й мови, – без королеви екрана концерт не буде концертом.

– Ану-мо, Віро, – слівцем «ану-мо» Холодна підганяла себе, – покажемо, на що ми здатні. Ануте, Віра Василівно, Одеса-мама нас чекає!

Що в далекому Петрограді відбулася революція, вона ні тоді, ні пізніше на те не звернула уваги – черговий переворот, – але революція сама звернула на неї увагу.

Якось на концерті у Краснопресненському районі їй піднесли… смажене порося, перевите червоною стрічкою, що була зав’язана бантом. У роті в поросяти стирчала грамота – вдячність робітників. Зрозуміло, що одеситів, бо тільки одесити могли придумати такий дарунок – і улюблену актрису привітали, і червону революцію згадали…

«Приватновласницький період російського кіно триватиме всього десять років.

У примарному світі, в електричному промені проекції здійснювались катастрофи, правили теревені, плелись інтриги, чергувалися падіння і злети – «жизни немые укоры». Публіка гаряче любила свій кінематограф. Це була галузь, що процвітала, упевнена в собі, що розкошувала і благоденствувала.

Перші біди і злі знамення починаються з 1917-го – в той самий, передбачений ще Лєрмонтовим:

…России черный год,

Когда царей корона упадет…

Про перемогу Лютневої революції 1917 року Ленін, знаходячись в еміграції, дізнався зі швейцарських газет – в Цюріху він штудіював філософські праці Аристотеля, Фейєрбаха і Гегеля. А дізнавшись, відразу ж поставив на порядок денний своєї партії одне питання: переростання буржуазно-демократичної революції у революцію соціалістичну.

Десять років він перебував далеко від Росії. І ось прибув на Фінляндський вокзал Петрограда 3 квітня 1917 року, де його чекав кількатисячний натовп. До приміщення вокзалу його внесли на плечах – там меншовик Чехідзе від імені Петроградської ради привітав вождя з прибуттям…

Прибувши до столиці у вересні, Ленін вже 10 жовтня на засіданні ЦК РСДРП(б) домігся прийняття рішення про підготовку до повстання і захоплення влади…

1917 рік, що згодом і на довгі десятиліття буде названий буремним і вікопомним, а точніше – сакральним для більшовицько-комуністичної ідеології, який приніс Росії дві революції з усіма трагічними перемінами, минув ніби мимо Віри Холодної, настільки вона була в полоні своєї роботи, щоденних зйомок, зйомок, зйомок, через які актриса часто й світу білого не бачила – не кажучи вже про родину.

Того року її схвилювала і врізалася в пам’ять хіба що негадана смерть режисера, який її відкрив і породив як актрису і був у неї тихо закоханим, Бауера – для Віри Василівни це була значна втрата близької людини, друга і вчителя-наставника. Та й чисто по-людськи було шкода таку чудову людину, якою був покійний.

Євген Францевич Бауер – рік народження 1865-й – російський кінорежисер, театральний художник, котрий здійснив великий вплив на естетику російського кінематографа початку XX століття, майстер тонкої психологічної драми, який високо підняв образотворчу культуру кінематографа, був біля джерел створення художніх засобів ігрового кіно: монтажу, мізансцен і старанно вивіреної композиції кадру; учитель і наставник багатьох артистів – у тім числі й Віри Холодної. Народився він у Росії в артистичній сім’ї. Батько його, знаменитий у свій час музикант-віртуоз Франц Мартинович Бауер – обрусілий чех. Мати – Марія Дмитрівна Петухова – російська оперна співачка, православна. Сестри стали актрисами. Художню освіту Євген отримав у Московському училищі живопису, скульптури і зодчества. Замолоду де він тільки не шукав себе: був актором у любительських постановках, художником-гримером, журнальним карикатуристом, автором сатиричних мініатюр у газетах, театральним імпресаріо і майстром художньої фотографії. Але популярність здобув як сценограф, майстер розкішних видовиськ у розважальних садах у Лентовського та в Омона, в опереті Потопчиніної… А втім, його ім’я згадується навіть серед власників і забудовників по Селезневській вулиці – у 1900–1905 роках. Але не сама нерухомість вабила Бауера, а ідея влаштувати народний сад і в ньому театр з дешевими білетами, для чого він і купив пустир біля Божедомки, що звався Антропові ями. Як повідомлялося в газетах, «Новий Театр-буфо і сад Бауера» був відкритий по весні 1903 року, ціна білетів там не сягала вище 50 копійок (на той час дуже дешево), але вже в серпні театр, як і слід було чекати, прогорів і був проданий з молотка…

Але духом Бауер не впав. Він був своїм в артистичній богемі, завжди елегантний, якийсь осяйний, у широкій оксамитовій блузі і в модній парі: «французькі» вуса, прямий проділ, він був відомий як добра загалом людина, злегка дивакувата, чоловік естрадної і опереткової співачки, пишної блондинки Ліни Бауер…

«Життя його, – писатиме кінокритик В. Туркін, – добра школа для кінематографічного режисера… І останній і блискучий іспит на істинного працівника мистецтва – він провалився на антрепризі».

Але й чергову свою невдачу він пережив спокійно і зумів її невдовзі перетворити на успіх – такий він був, ніколи духом не падав і з поразок завжди робив необхідні йому уроки. Невдовзі його як відомого в Москві художника-декоратора запросять до фірми «Т/Д. Дранков і Талдикін» оформити препишне і майже офіційне кіновидовисько до ювілейних днів – «Трьохсотліття царствування Дому Романових (1613–1913)». Постановка ця – у принципі бездарна і слабка в художньому відношенні, все ж стала знаковою в долі майбутнього кінорежисера. Виявилось, що екран і Бауер «були створені одне для одного» і що у цього, не першої молодості новачка, є вроджений кінематографічний талант – так потім писатимуть.

І нарешті невдаха Євген Бауер – режисер у кінокомпанії Олександра Ханжонкова, де й створює ті свої роботи, що прославлять його і зроблять відомим в історії російського кіно.

Він був шалений у роботі. Особливо у тій, яка була його покликанням. В якості режисера він встиг створити всього лише за п’ять років більше 80 фільмів! Ні, таки працездатність його була неймовірна, він горів на роботі, увесь їй віддавався і запалював на подвиги всю свою групу – акторів і постановників. І сам горів, не знаючи ні дня, ні ночі, радий, що хоч у другій половині свого життя, що було до того життям невдахи, нарешті знайшов себе. Хоч і пізно, але знайшов. Тоді ще ніхто не підозрював, що доля, повернувшись до Бауера обличчям (чи фортуна), відпустить йому для улюбленої праці всього лише п’ять років. Скупо, але могло не бути й тих п’яти років, якби Євген Францевич нарешті не знайшов себе. Хоча… Не знайшовши себе на ниві кінематографічного режисера, він, можливо, довше жив би – кіно урве його загалом недовге життя.