Розділ «Частина четверта Є місто, яке я бачу вві сні»

Час од часу в натовпі перед вікнами хтось розпачливо вигукував:

– Та зробіть же хоч щось!.. Вона ж помирає, а ми… стоїмо…

Знамениту «королеву екрана» лікували кращі лікарі Одеси… А втім, «лікували» – не зовсім точно, лікарі – справді знамениті! – лише безпорадно спостерігали, як на їхніх очах – медицина тоді була безсилою проти страшної «іспанки», – гине Віра Холодна, яку так любила вся імперія – від Москви й до «самых до окраин», як пізніше співатиметься у пісні «Широка страна моя родная…»

Віра Холодна конала вісім днів.

Власне, вісім днів тривала агонія.

Лікарі і близькі, які невідлучно були біля постелі актриси, розповідатимуть потім, що, навіть помираючи, Віра ніби… грала сцену смерті. Відчуваючи, що години її життя вже спливають у безвість, вона покликала з сусідньої кімнати дочку Женю.

– Твоя мама помирає, а ти стрибаєш і танцюєш, – надсилу мовила (дочка й справді, оклигавши після скарлатини, веселилася і пустувала).

Вражена незвичним тоном матері, дівчинка несміливо заблагала:

– Мамочко, мамочко, не помирай, я більше не буду…

– Смерть, дитино моя, ще нікого й ніколи не помилувала…

Попрохала дочку опуститися на коліна, щоб вона могла погладити й поцілувати її голівку… І веліла їй слухатися бабусю, батька, любити їх…

…Того дня і в ту хвилину, коли хвора, звертаючись до своєї дочки, докірливо мовила: «Мама помирає, а ти…», ті, хто невідлучно знаходився біля її смертного ложа, подумали: а чи не пора вже священика гукати, помираючу причащати і соборувати, аби вона пішла до Бога чистою й просвітленою, позбувшись своїх вільних і невільних гріхів?…

Невідомо хто першим подумав так, але подумали всі, хоч спершу ніхто не зважувався свою гірку думу висловити словами. Тільки в очах Катерини Сергіївни, яка за вісім днів хвороби дочки постаріла, здавалося, на цілий вік, світився ляк: що ви, що ви… Покликати священика, це ж означатиме, що моя Віруня помирає…

– Це так, мамо, я помираю, – наче вгадавши, про що думає Катерина Сергіївна, раптом озвалася дочка. – Тож пора мені причаститися і соборуватися. Не можу я без цього піти в інший світ – тяжко мені там буде без причастя. Кличте священика, хай благословить мене перед дальньою дорогою.

І всі полегшено зітхнули, що не їм першим довелося про це вголос казати… І відразу ж послали гінця до Спасо-Преображенського собору, і вся Одеса заговорила: ВОНА ПОМИРАЄ. ВЖЕ ЗА СВЯЩЕНИКОМ ПОСЛАНО…

Ще надія була на чудо, але вся Одеса вже готувалася до найгіршого.

…Катерина Сергіївна, як тільки-но поріг переступив настоятель Спасо-Преображенського собору, покликаний до її дочки, яка помирала, кинулась до нього, як до рятівника, посланого самим Господом.

– Отче!.. – вигукнула, враз оживши, а в очах її спалахнуло світле сяйво, тремтливе і крихітне, але було воно сяйвом НАДІЇ. – Ви прийшли, отче, тепер все лихе залишиться позаду. Вона… Вірунька моя, – лепетала, ведучи священика до кімнати, у якій лежала її дочка, – тепер житиме? Після соборування… Правда ж, вона житиме? – ствердно питала, з тривогою, відчаєм і надією (священик чомусь підозріло мовчав). – Житиме, правда? Після соборування… причащання… Господь лишить її з нами, правда? Вона ж так мало ще прожила в цьому світі, всього лише двадцять шість годочків. Отче, – аж крикнула, – всього лише двадцять шість годочків! Її Господь спасе і помилує і життя довге в цьому світі подарує?

Священик, дебелий, богатир богатирем, дивився на неї ласкаво, як на дорослу дитину, яка повірила в чудо, дивився із співчуттям, але в очах його добрих щось таке виднілося, що надія Катерини Сергіївни раптом почала танути.

– Будемо сподіватися, сестро, на Божу милість, а вона – безмежна.