Розділ «Частина четверта Є місто, яке я бачу вві сні»

Приміщення не опалювалося, в ньому було зимно. Глядачі сиділи у верхньому одязі і тупотіли ногами та ляскали руками – артисти ж, які виходили на сцену, були роздягнені. Віра Василівна, хоч і почувалася недобре – чомусь морозило, – але теж роздяглася до легкого плаття. Що її почав тіпати дрож, не звернула особливої уваги. Здалось, що повертається ангіна… «Минеться», – подумала безпечно. Поп’є гарячого молока, та й буде добре. А роздяглася до легкого плаття з поваги до глядачів. Сцена – святе місце. Не буде ж вона виступати в шубі! Єдине, що вона попросила колег, так це пропустити її поза чергою, першою – «бо щось мене ніби морозить і кістки ламає…»

Її випустили першою. Віра відразу ж, лише виступила, швидко зодяглася за кулісами і поїхала, не чекаючи закінчення концерту. Зуби цокотіли.

Зі спогадів сестри Холодної Софії Левченко

– Наше життя в Одесі з дня приїзду було підпорядковане одному: оберігати Віру від поклонників і поклонниць. Але як ти вбережеш, як за нею бігала чи не вся Одеса. Якщо в Москві Вірине життя ускладнювалося цими людьми, то в Одесі це стало справжньою катастрофою. Вірі не давали проходу і натовпом сунули за нею, розглядаючи її, як диво яке… Благати їх, аби вони залишили актрису в спокої – марна річ. Ніхто не хотів нікого слухати, всі намагалися хоч рукою доторкнутися до «живої Віри Холодної»… Мешкали ми спершу в готелі, потім у будинку Попудової на Соборній площі, як вона тоді називалася. І біля цих помешкань постійно кучкувалися поклонники – чекали, коли вийде «жива Віра Василівна». Було незручно, але Віра якось терпіла. Тоді вона була зайнята зранку й до вечора. Харитонов збудував ательє на Французькому бульварі, і там кипіла робота – знімали одну за одною сцени нових фільмів. У павільйоні теж була холоднеча, і Віра так і не змогла повністю видужати. Ангіна, що почала було затихати, в холодному павільйоні взяла своє – Віра знову захворіла і ледь трималася на ногах. Але треба було зніматися, зніматися і зніматися – ательє не могло простоювати. Харитонов гнав план. Простіше – прибутки… Тепер я думаю: і нащо ми поїхали в ту Одесу? Коли б не поїхали, можливо, й не трапилось би лиха і Віра ще жила та жила би. Але… Що сталося, те сталося, і переграти на краще вже не було можливості. А може, то їй доля така випала?

А тут ще й дочка Женя раптом підхопила скарлатину. Температура, і таке інше, з цим пов’язане. Оскільки в готелі, де вони тоді мешкали усією родиною, було, як і перше, холодно, а холод для скарлатини – ворог номер один, вирішили перебратися з готелю на приватну квартиру. Правда, Віра невдовзі повернулася в готель – буцімто так було дешевше. Та й номер був розкішним, не те що приватне помешкання. Але температура в ньому трималася плюс дев’ять градусів. І це в кімнаті, не на вулиці. До всього ж Холодна, виступаючи на балу журналістів, багато танцювала – до неї вишикувалася довжелезна черга бажаючих потанцювати з «королевою екрана» – і, розпалена, вийшла на приморську терасу, де її швидко прохопило морським вітром… Та й у павільйонах, де відбувалися зйомки і куди публіка приходила подивитися на знамениту актрису, кутаючись у шуби, було холодно. В той час як на Вірі – вечірня сукня з відкритими плечима. Не дивно, що Холодна, так повністю й не видужавши після ангіни, знову простудилася. Антибіотиків тоді не було, і все, що лікарі могли зробити для зірки, так це розтирати її тіло камфорою та напувати аспірином…

Таке лікування було вельми благеньким, і простуда тільки наростала.

Віра все ще мешкала в готелі «Брістоль» по Пушкінській вулиці, номер чотирнадцять, де було ще холодніше – до Одеси негадано завітали морози. Мати Катерина Сергіївна жила з хворою онукою на приватній квартирі, там було трохи тепліше. До неї перебралася і друга сестра Віри – Надя, яка після перенесення у Москві запалення легень, за порадою медиків приїхала лікуватися на південь. При Вірі в готелі залишалася сестра Софія, вона й допомагала хворій. Одеса в той час була на осадному положенні, не вистачало палива, тож у готельному номері з величезними венеціанськими вікнами температура трималася всього лише плюс п’ять-сім градусів тепла. Віра немилосердно мерзла, її постійно морозило. Закутувалася у все, що могла, але годі було зігрітися – морозило її зсередини. Зрештою, вночі почала стрімко підніматися температура, актриса горіла. В гарячці вже марила і не впізнавала сестру Соню, яка була невідлучно при ній…

Під ранок стало ніби легше. Віра із задоволенням попила гарячого чаю з якимись травами і навіть підбадьорливо посміхалася… І запевняла, що з нею буде все гаразд, через день-два все минеться і вона знову повернеться на Французький бульвар в ательє Харитонова… Але мати наполягла викликати лікарів. Хвора категорично відмовилась, тоді мати самочинно викликала одеських медиків.

Лікарі констатували: грип. Але й це ще півбіди. Біда полягала в тому, що у хворої виявили одну з найжахливіших форм грипу, т. зв. «іспанку», що нагадувала легеневу чуму. На той час «іспанка» була завезена в Європу з Іспанії, де вже встигла там забрати мільйони життів – медицина тих років перед грізною і страшною «іспанкою» була просто безсила.

Другого дня хвору перевезли на квартиру, що її наймала мати, там було трохи тепліше.

Хвороба швидко прогресувала. До Віри Василівни спішно викликали кращих лікарів, медичних світил Одеси – Уськова, Коровицького, Тальпіна, Бурду, Зільберберга…

– Ой, скільки біля мене лікарів, – на мить отямившись, дивувалася хвора. – Не дадуть мені померти…

Лікарі зітхали й уникали дивитися на хвору.

Катерині Сергіївні сказали всього лише кілька слів (але так, щоб хвора не почула):

– Треба готуватися до найгіршого. У Віри Василівни класична «іспанка». Відверто кажучи, хвороба страшна! І протікає у хворої, як легенева чума.

«Пізніше цю хворобу назвуть вірусним грипом, – згадуватиме сестра Соня. – Все було зроблено для її врятування, але… Як Вірі хотілося жити! Звістка про страшну хворобу Холодної вмить облетіла Одесу – перед нашим будинком стояв натовп молоді. Стояли і вдень, і навіть вночі. Стояли мовчки, і це було страшно… Віра якось отямилась і сказала: «То вони зібралися мене проводжати на той світ, свою королеву… З таким почтом я й піду на той світ…» Вона вже розуміла, що справи її кепські… Я нахилилася над нею, а вона раптом прошепотіла: «Володя, – згадала чоловіка, – там, у Москві, навіть не підозрює, що я тут, в Одесі, помираю…»

Я закричала, сльози мене душили.

Харитонов і Чардинін плакали, сидячи на кухні…

У Віри почалося крупозне запалення легенів, і лікарі сказали нам із мамою, що це вже все…

Перші згадки про грип з’явилися ще у 412 році до н. е. Гіппократ описав схоже на грип захворювання.