Розділ «Частина третя-2 «Її владно покликав обов’язок патріотки і дружини російського офіцера-героя» І вирве чоловіка з того світу «Російський П’єро» І популярність його була хоча й скандальна, але ж така оглушлива!.»

Слава діяла на неї, як наркота, як горезвісний кокаїн, до якого всуціль вдаються артисти, аби підняти настрій, а їй і без кокаїну вистачало бадьорого настрою.

Треба було зупинятися.

Це вона тоді майже фізично відчувала.

Відчувала, але зупинитися не могла. Та й від неї самої вже нічого не залежало, вона вже сама собі не належала і була невільницею, рабинею на ринку своєї слави, де її як виставили на продаж, так і продають…

Продають щодня й щомиті, і це тяжко й гнітюче, але вже нічого не вдієш: із ринку рабів утекти неможливо.

Слава неслася на неї, як той дев’ятий вал на картині вірменина Гайвазовського, відомого, як російський художник Айвазовський – тільки у нього дев’ятий вал руйнівний, а в неї…

А втім, мабуть, і в неї дев’ятий вал був руйнівним – адже вона вже не була сама собою і сама собі не належала, несучись без руля й вітрил морем, що так бурхливо штормить.

Вона вже не належала навіть родині – вона, мати дочок своїх, господиня дому свого…

Своєї родини в неї вже мовби й не було.

Вона вже не пам’ятала, коли бачила дочок (тільки сонними їх цілувала) – ішла з дому рано, коли вони ще спали, поверталася пізно, коли вони вже спали…

Родини у неї вже наче й не існувало (мати зітхала, сестри намагалися якось зустрітися з нею). Вона забезпечувала родину грошима – чималими, між іншим, – але й тільки.

Треба було зупинятися, а вона не могла зупинитися.

Вже більше року, як чоловік був на фронті. НА ФРОНТІ, НА ПЕРЕДОВІЙ. НА ВІЙНІ БУВ, ДЕ, МІЖ ІНШИМ, УБИВАЮТЬ, а до неї те ніби й не доходило. Наче він був не на тяжкій війні, де росіяни раз по раз програють і несуть колосальні втрати, а у відрядженні десь на чорноморському узбережжі…

Чоловік воює, терпить злигодні тяжкої війни, в кожну мить може або калікою стати, або й узагалі життя втратити, а вона… Зйомки, виступи, концерти, слава, тріумф!!!

Від чоловіка чи не щодня приходили листи, писані на вирваних з учнівського зошита аркушах.

«Вірусенько, дружинонько моя коханая, вірная, вінчаная. – Так вони незмінно починалися. – Не спалося, і я, як завжди, думав про тебе, ластівочко моя. Ніч довга, часу в пораненого більше, як треба, тож думав про тебе неспішно, смакуючи спогади, пригадуючи всі найдрібніші і, здавалося б, несуттєві випадки з нашого життя, що в палаті госпіталю та ще безсонної ночі здавалися мені значними і такими, на яких і тримається моє буття у цьому світі. Як ти там, у Москві? Як дітки наші, донечки щебетливі? Бережи їх! І себе бережи – ти ж моя єдина. Крім тебе і дітей, у мене більше нікого немає у цьому світі. Та й життя без тебе і діток наших я не уявляю, так, просте існування, невідомо й для чого. Тільки й тримаюся на тому теплі, що жевріє в серці, як згадую тебе.

А згадую щоночі.

Ночі тяжкі, не спиться, тож тільки й тішуся згадкою про тебе, Вірусенько моя ненаглядна.

А ніч довга, в палаті у маренні і забутті стогнуть тяжко поранені. У кожного щось болить, а часом і все тіло, і вся душа. Не видно тоді й просвітку. Ніч довга, а болі обсідають солдатів саме вночі, коли невгамовний світ нарешті хоч на часинку вгомониться, і все навколо німує. До сестри не догукаєшся (та й чим вона допоможе?), вона теж не залізна, жалібниця наша, і до ранку має хоч трохи передрімати (сестер постійно не вистачає), бо вдень потім не витримає…

Блимає квола свічечка.