Розділ «Частина третя-2 «Її владно покликав обов’язок патріотки і дружини російського офіцера-героя» І вирве чоловіка з того світу «Російський П’єро» І популярність його була хоча й скандальна, але ж така оглушлива!.»

Вона жахнулася, коли почула у його виконанні пісню. І наполягла, аби він негайно зняв присвяту їй – негайно.

Ладан – ароматична смола, яку добувають з тропічного дерева босвелії. Її використовують для куріння під час виконання релігійних обрядів.

Також вважається, що ладаном можна викурити і нечисту силу, адже вона завжди втікає од цього запаху («тікає як чорт від ладану!»).

Але це не головне застосування ладану. Та й курили ладаном не лише у церкві, а й у хатах. Особливо обкурювали покійника, тож запах ладану і став асоціюватися із запахом смерті, присутності домовини і покійника у ній. «Дбати про ладан» – означало в старих людей готуватися до смерті.

«То виходить, мої пальці вже… вже пахнуть ладаном? – жахнулась вона, прослухавши вірш Вертинського в авторському виконанні. – І взагалі… взагалі я пахну вже смертю? – подумала вона теж із жахом. – Що він собі дозволяє, цей поет Вертинський… Який ладан?…» Колись вона маленькою носила ладанку – крихітний мішечок із ладаном, що його носять як талісман. Але коли то було…

«Ваші пальці пахнуть ладаном…»

Себто смертю… Вона ще жива і збирається ще довго-довго жити, як в Україні кажуть, ряст топтати, а він…

«Ваші пальці пахнуть ладаном…»

Себто смертю…

Може це – мороз по спині, – його лиха призвістка, віщування?

– Ні, ні! – закричала вона жахно і ледь чи не зі сльозами в очах, у які він так любив зазирати. – Не смійте так… Який ладан на моїх пальцях? Це ж ознака смерті! Ви уявляєте – смерті! А я не хочу помирати. Ви злий віщун! Не смійте згадувати про ладан і тулити до нього моє прізвище… Я забобонна… Та й слово мовлене може призвести до лиха. Своїм віршем ви можете спровокувати лихо. Негайно зніміть присвяту мені і взагалі… Взагалі будь-яку згадку, що вірш присвячено саме мені. Ви ж поет, а не якась там… якась сивіла… Віщун у штанях…

Він аж розгубився – ба, навіть злякався й трохи од неї позадкував. Знічено бурмотів:

– Що ви, що ви, Віро Василівно, я так вами захоплений. Я вас… вас кохаю. Хай і безнадійна моя любов, але я все одно кохатиму вас. Я й гадки не мав у своєму вірші віщувати вам лихо – живіть довго і щасливо – а будете ви щасливі, буду і я щасливий – од вашого щастя, од відчуття, що ви поруч мене в цьому світі… Навіть жодного натяку на смерть… Просто мені так побачився, так написався цей вірш – я ж поет, часто пишу інтуїтивно, на емоціях, почуттях. А головне, на фантазіях…

– Тоді чому мої пальці у вашому вірші пахнуть ладаном? Себто смертю?

– Ну це… це поетичний образ. Метафора. Порівняння. Зрештою, у поезії свої закони, часом нам і не підвладні.

– Можливо. Тільки я тут при чім? Ніякого ладану у вірші, мені присвяченому! Ви чуєте мене? Ніякого ладану! Тобто, у вашій поезії ладан може бути. І в цьому вірші теж, але тільки тоді, коли він не буде мені присвячений. Повірте, ваш вірш – чи пісня – мене зворушив. Захопив. Це написано на рівні Пушкіна чи Єсеніна. Ви – геній, Олександре Вертинський. Тільки ніякої асоціації пальці, що пахнуть ладаном, не повинні викликати зі мною… Ладан – це смерть! То ви пророкуєте, віщуєте у своєму вірші мою швидку кончину?

Йому й справді, коли цілував її пальці, здалося, що вони пахнуть ладаном.

А може, це й справді… віщування? Господи, прости й помилуй! Не хоче він завдати лиха коханій і дорогій йому людині, жінці, у яку безнадійно закоханий…

Але про те, що йому й справді здалося, що її пальці пахнуть ладаном, він не обмовився їй і словом – це й зовсім би її пригнітило. Ні і ні. Він подав це як випадковість, як поетичну вольність, манірність зрештою. І дав їй слово негайно ж зняти з вірша присвяту їй.

І слова свого дотримав – на ті роки, доки вона була живою…