Розділ «VII»

— Гаразд, — сказав я нарешті, — і де вас шукати?

— Приїжджайте в неділю, наприклад, о першій годині. Ви знаєте, де кафе «Троянда»?

— Знаю, — відповів я, — але до неділі ще аж три дні, а я тут гину.

— Гинете? — здивовано перепитала вона.

— Так, — сказав я, — у всякому разі, вже підготовлений до того, щоб з’їхати з глузду. Я вас прошу… — і додав: — За терміновість з мене додатково.

— Добре, — погодилася вона, — приїжджайте сьогодні. Я звільняюся о пів на четверту.

— Отже, о четвертій біля «Троянди»?

— Так, — відповіла вона, і ми попрощалися.

Я послав усе під три чорти, звалив усі недороблені справи на підлеглих, повідомив начальство і, не гаючи часу, поїхав до міста.

Вона виявилася напрочуд пунктуальною. Не в змозі здолати своє нетерпіння, я приїхав раніше і вже з годину стовбичив на найвиднішому місці перед кафе. Відразу стало зрозуміло, що це вона, оскільки ще здалеку жінка прямувала просто до мене. На вигляд, можливо, була старша, а може, молодша за мене. В сучасній, але недорогій зимовій куртці, середнього зросту. Поставу оцінити важко — надто просторою була куртка. Ще важче складалося з обличчям — воно виглядало ніяким, і основною його деталлю, безперечно, були великі, дібрані зі смаком окуляри. Вона не виглядала надто симпатичною, але й до негарних жінок записувати її не хотілося. «Ось тобі й роман… — майнула іронічна невесела думка. — Ось тобі й екскурсія».

— Добрий день, — сказала вона, — я прийшла, — і при цьому ніякого натяку на усмішку.

Я запросив її до кафе, і ми сіли за столик, розміщений у кабінці. Це було зручно.

— Дякую, що прийшли, — сказав я, — що ви бажаєте?

Офіціантка підійшла на диво швидко.

— Мені лише кави, — попросила жінка.

Я замовив кави, бутерброди і морозиво — для неї. Записавши замовлення, офіціантка дала нам спокій.

— Мене звати Юрієм, — сказав я.

— Мене — Світланою, — відповіла вона. — Так у чому полягає ваша справа?

— Справа досить незвичайна, — почав я, — і якби це сталося не зі мною, а так, хтось розповів, то я, звичайно, ні за що б не повірив. Але, на превеликий жаль, усе це відбувається саме зі мною. Якщо не вдасться знайти виходу, то… Напевно, мій жах просто задушить мене.

Важко було уявити, як вона сприйме мою розповідь. До того ж мені, як чоловіку, було соромно плакатися жінці про власну безпорадність та переляк, але я наважився, і відступати було нікуди.