Розділ «ХХV»

Я розвернувся і пішов геть, але Сергій кинувся й наздогнав мене.

— Ну почекай. Слухай, ну зрозумій мене. Юрко, ти не повинен ображатися. Ти не уявляєш, що в нас там тепер робиться. Це пекло. Нова політика. Страхітливі комісії, буквально риють землю під собою. Викорінюють корупцію. А наші? Копають одне під одного, кожний лізе догори, і все по чужих головах! Це жах! Ти там сидиш, один у своїй дірі, міряєш, скільки дощу за день випало, і все тобі по цимбалах. Ти не знаєш, що це таке. Й уяви собі, в цій ситуації фігурувати десь навколо такого бруду? Ти усвідомлюєш, що я забруднився об це завдяки тобі? Звідки, скажи, я міг знати, винний ти чи ні? Та й поводився ти, погодься, дуже дивно. Чого ти так перелякався, як ми приїхали? Ти розумієш, що я міг позбутися всього і що навіть тепер неприємності для мене ще не скінчилися і смороду навколо цього ще вистачатиме?

— Розумію, — сказав я, — все нормально. Я не ображаюся. Просто дуже перехвилювався. Ну, все. Бувай.

Я подав йому руку і пішов геть. Та за якусь мить я сам кинувся за ним. Сергій уже підняв ногу, сідаючи в «Ниву», і оглянувся, побачивши мене.

— Слухай, — сказав я, — скажи ж хоч, що сталося. В чому ти мене підозрював? Що за вбивство?

Сергій посміхнувся і закрив дверцята.

— Вбили того кадра, що мав рушницю до тебе.

— Гаркушу?! — це в мене вихопилося саме.

Сергій викотив очі:

— Звідки ти знаєш? Я ж не називав тобі його прізвища!

— Я їздив тоді у Надлісне, — відповів я.

— Фанат, — сказав Сергій, — ти все-таки погано закінчиш.

Але я вже цього не чув, настільки був вражений звісткою. Гаркушу вбито!

— Отже, Гаркушу все-таки вбили… — вголос подумав я.

— Все-таки? — перепитав Сергій. — Чому все-таки?

— Поїдь у Надлісне й дізнаєшся сам, — порадив я. — А ще краще — хай поїде той, хто розслідує справу. Якщо він порядна людина, то в нього пропаде тяга до пошуків убивці.

Сергій промовчав, запитливо дивлячись на мене, але вже без підозри, з суто професійною зацікавленістю.

— А як це сталося? — запитав я. — Якщо, звичайно, не службова таємниця.

— Ось це якраз і цікаво! — він загадково зиркнув на мене. — Постріл з мисливської рушниці дванадцятого калібру практично впритул. Кажуть, була заряджена картеч. Голову рознесло на шматки. Стріляли в обличчя, спереду, до того ж, що цікаво, в момент пострілу він лежав на підлозі, в себе вдома в передпокої, горілиць, з руками «по швах». А разом з тим, судмедексперти встановили при розтині, що за кілька секунд до пострілу в нього стався інфаркт міокарда і розрив серцевого м’яза. Отже, по суті, заряд він отримав, будучи мертвим. Переляк. Можна було й не стріляти. Отакі цікаві обставини цього злочину, хоч детектив пиши.

Розповідаючи все це, Сергій уважно дивився на мене, спостерігав за моєю реакцією. Та я не боявся. Я був непричетний до цього. Точніше, непричетний безпосередньо.