Розділ «ХХV»

Він дав промашку. На моє щастя. Я знайшов фотокартку, і ми поїхали. Друг у цивільному вів машину досить упевнено і на значній швидкості. Очевидно, йому не заважала кобура під пахвою, і він не боявся ДАІ. Інший колега сидів поруч з ним, спереду. Іноді вони про щось перемовлялись. Ми з Сергієм їхали ззаду і практично всю дорогу мовчали. Це була друга його помилка. Він дав мені спокій зі всілякими розмовами, і мій мозок виявився звільненим для роботи. Я повинен був щось придумати. Обов’язково щось придумати. Я мусив вигадати йому своєрідну пастку, в яку б він, нічого не підозрюючи, потрапив, а Світлана дістала наводку, аби правильно все зрозуміти і мати змогу виручити мене. І я напружено думав, але нічого не складалося. Дорога спливала дуже швидко. Я намагався згадати про нас зі Світланою щось таке, що могло б дати їй підказку, та все це не годилося.

Ми заїхали в місто, і мені довелося вказувати дорогу. Стало ще важче. Рятівна думка прийшла чи не останньої миті. Машина зупинилася в дворі. Клацнули дверцята «Ниви». Я взяв за руку Сергія, який уже намірився вилазити.

— Слухай, є тут одна проблема. Думав, чи казати тобі… Все це для мене складається так неприємно й непевно… Ну, словом, я не можу заручитися, що вона схоче мені допомагати. Розумієш, наша зустріч, про яку йдеться, була останньою. Я дуже непорядно повівся з нею як із жінкою. Вона давно вже мені набридла, і я вирішив, що час з нею зав’язувати, та якось не було рішучості на цю розмову. Знаєш, вона ставилася до мене дуже серйозно, можливо, я несвідомо давав їй якісь надії… Словом, я вчинив з нею не по-джентльменськи. Мені забракло духу на розмову, і я просто вирішив зникнути. А їй залишив листа. І якщо вона вже знайшла його, то я, напевно, зараз для неї просто ворог. Розумієш? А ворогам іноді є бажання помститися. Ось так. Зважай на такі обставини, коли спілкуватимешся з нею.

Сергій запитливо дивився мені в очі і намагався зрозуміти, брешу я чи ні. Хоча я бачив, що після моєї розповіді в нього ворухнулося якесь співчуття. Очевидно, проблеми з жінками були знайомі і йому.

— І де ж ти сховав того листа? — в його словах усе ж таки вчувалися інтонації сумніву.

— В книжковій шафі, на третій згори полиці.

Він не сказав нічого. В мене все-таки з’явився якийсь шанс. Зараз він увійде і закидає її питаннями. Ясно, вона не видасть сходу те, що мені хотілося б. Скоріш за все, Світлана просто не зрозуміє, чого від неї хочуть. І нове хвилювання охопило мене, коли масивна Сергієва фігура зникала в дверях під’їзду. Надто мало надії, навіть якщо вона схоче ще раз мене врятувати. Я любив читати детективи і розумів, що мало відбутися нагорі. Звичайно, він не спитає її — чи був у вас оцей громадянин тоді-то й тоді і чи справді ви з ним кохалися. Ні. Він запитає інакше, щось на кшталт — а чи знаєте ви цього громадянина і коли й де ви бачили його востаннє. Якщо навіть припустити, що вона попаде пальцем в небо, він тоді запитає — а як, припустімо, відбувалася ваша зустріч, що ви робили, про що говорили. Тут мої шанси, зрозуміло, дорівнювали нулю. Щоправда, залишалася маленька, ну зовсім маленька надія на отой лист. Якщо він все-таки схоче дати мені шанс, то повинен обов’язково запитати ще й про лист. І, прочитавши, його можна зрозуміти й так, як я представив йому. Тоді він має поставити їй якісь додаткові запитання і, можливо, десь проколеться. Адже детектив з нього слабенький, це очевидно. Та інтуїція підказувала мені, що дива не станеться.

Але найприкрішим для мене було те, що тепер Світлана знатиме, кому вона допомагала, кого рятувала. Тепер я буду для неї сумнівною темною людиною, кримінальним елементом, злочинцем. О, ні… Невже вона може йому повірити?

Мої охоронці сиділи спереду, боком до мене, притулившись спинами до дверцят машини. Так, до вбивці небезпечно сидіти спиною, хай навіть ти тричі крутий і з пістолетом. Дивно, але моє хвилювання поступово вщухало. Напевно, тому, що я зрозумів свою безвихідь. Не було того всеохопного жаху, до якого я звик останнім часом. Мені не вірилося, я не хотів розуміти, що можу бути покараний за чийсь злочин, але зараз мене чекав провал. І ось-ось має заваритися така каша…

Минуло більше півгодини. В машині залягла тиша. Мої охоронці дивилися в нікуди, але я розумів, що вони спостерігають за мною. Якщо так, то мені немає чого турбуватися. Мій вигляд випромінював спокій, принаймні мені так здавалося. Тільки б не видати себе в той момент, коли розчиняться двері під’їзду. І я завбачливо стулив повіки і привалився потилицею до вікна. Невинній людині немає за що переживати, вона може спокійно спати. Будинок був великий, дев’ятиповерховий. Постійно стукали двері, коли виходили та заходили його мешканці. Напевно, від цих стуків-грюків мої повіки здригалися.

Нарешті машину струснуло. Сергій відчинив дверцята, але не поліз до мене, а тільки запхавши голову в салон, запитав:

— Тебе везти назад чи, може, скористаєшся нагодою і раз уже тут, підеш відвідаєш коханку? До речі, гарна і розумна жінка. Чого тобі ще треба? І листа твого поки що не знайшла. Я вже не видавав тебе, хоч і варто було. Так що тобі ще не пізно.

Мої вуха відмовлялися вірити почутому.

— Отже, я вільний? — запитав я.

— Ти був би вільний (поки що), навіть якби вона не підтвердила того, що ти сказав, але, гадаю, в такому разі — ненадовго. Я ж казав тобі, що виступаю суто як приватна особа. Мені потрібно було лише знати — винен ти чи ні, щоб бачити, як поводитися. Арештовувати тебе зараз ніхто й не збирався. Хай би це робив той, хто повинен. Просто було б несправедливо, погодься, якби я постраждав у даній ситуації. Ти згоден?

— Згоден, — відповів я.

— То їдемо до тебе чи ти лишаєшся?

— Ні, дякую, — сказав я, — подорожі в такій приємній компанії роблять чоловіка нездатним до кохання. Та й забирати ваш дорогий час також незручно.

Я відкинув переднє сидіння і виліз з «Ниви».

— Я сам. Не турбуйтеся про мене.