Розділ «ХХV»

— Послухай, не смикайся, — Сергій нахилився до мене, — більше я тобі нічого пояснювати не буду. Мені потрібно одне — знати, де ти був і що робив сім днів тому, а саме шостого квітня від вісімнадцятої до двадцять першої години, тобто чи є в тебе алібі. Ти розумієш мене?

Не знаю, чи я що розумів, але розгубився і обурився. Для мене Сергій залишався старим шкільним товаришем. Важко було уявити, що він приїхав для того, щоби в чомусь підозрювати допитувати або арештовувати мене. Але водночас несподівано опанувала якась приреченість. Я зрозумів — щось сталося, і це «щось» пов’язане з моєю рушницею, якої зараз у мене не було.

— Ти вдираєшся до мене, нічого не пояснюєш і хочеш, щоби я звітував тобі, що і коли робив? Ти що, з глузду з’їхав? А що як я тебе просто пошлю кудись подалі разом з твоїми запитаннями?

Сергій спохмурнів.

— Ти, я бачу, ще нічого не зрозумів (у кращому разі). А в гіршому — ти хороший артист. Але якщо й так, то ти пізно схаменувся, і твоя перша реакція на нашу появу була досить природною.

«Моя реакція?» — і я пригадав і уявив собі вираз свого обличчя під час їхньої появи. Звідки він міг знати, на що була та реакція? Він думав щось своє. І перший зимний вітерець крадькома заповз мені в душу. А Сергій тим часом вів далі:

— Хоча стривай, дещо я тобі таки поясню. Ти, звичайно, можеш послати мене під три чорти, оскільки я й справді не маю ніякого права допитувати тебе. Але я б не радив. Я тут лише як приватна особа, хоч і у формі.

— І друзі твої також приватні особи? — перебив я.

— І вони приватні, — відповів Сергій, — і приїхали сюди на моє прохання, щоб допомогти врятувати мою задницю від можливих неприємностей. Вони досить міцні й круті хлопці, а в цього, що в куртці, ще й кобура під пахвою. Це я просто до твого відома.

— От я і дожився, — твердо сказав я, дивлячись просто йому у вічі.

— Послухай мене, — сказав Сергій, — нам з тобою зараз не до амбіцій. Зрозумій одне, друг ти мені чи не друг, а в нас є один критерій — винен ти чи ні. І якщо ти винен, я мушу це знати. А далі вже діятиму за обставинами. Якщо я помилюся, то можу дуже постраждати, так уже склалося, до речі, завдяки тобі. І хай який ти мені друг, але це ще не доводить, що ти не винен. Я не можу цього знати! Після отих твоїх рушничних справ, після того, як я, виконуючи твої забаганки, ходив до карного відділу і розпитував про твою ідіотську залізяку, порпав архіви і давав дурні пояснення, для чого мені це потрібно, на мене падає мало не підозра у посібництві злочину! Ти знаєш, що в нас там зараз робиться? В нас іде кампанія боротьби з негативними явищами. З організованою злочинністю, розумієш? З ко-руп-ці-є-ю! Ти знаєш, що це таке? Ні, ти не знаєш. Я тобі поясню. Це коли на обласний відділ внутрішніх справ налітає багато гучних комісій, які створюють ще більше галасу лише для досягнення однієї мети — знайти цапа-відбувайла. І мені, як ти розумієш, бути ним зовсім не хочеться. Так от, повертаючись до наших проблем, — я автоматично втрапляю в кепську ситуацію. Я не можу знати напевно, як далі розвиватимуться події. Тому, якщо ти до цього не причетний, то доведи мені.

— Та до чого?! До чого я повинен бути не причетний? — закричав я.

— До вбивства, голубе, — відповів Сергій, і в мене все обірвалося всередині.

До вбивства!

Уся ця містика, що діялася останнім часом навколо, геть-чисто вибила мене з колії, примусила мислити іншими категоріями, забути реальне, земне, звичайне. І ось несподівано, виявилось, що існують такі цілком відомі звичні речі, як держава, закон, міліція, які не гірше від безоких привидів змусять тебе тремтіти, охопленого жахом та панікою! А я вже повірив, що тому, кого не переслідують страшні нематеріальні істоти, нічого не загрожує. Та ось жахливе слово «вбивство», за яке карають! Але ж я нікого не вбивав! Чому Сергій казав, що вбивство пов’язане з моєю рушницею? О Господи! Невже? Невже, хтось бачив, як я закопав свою рушницю, і скористався нею? І вона випливла в якомусь тяжкому злочині? Але ж ніхто цього не бачив! Ніхто, крім безокого пса-привида. Не може бути! Коли ж це скінчиться?

Хоча ні. Тут все ж таки проглядалася якась невідповідність. Якби з моєї рушниці хтось скоїв убивство, мене відразу б загребли. Адже на ній є номер, який записаний у картотеці в обласній міліції, і за ним закріплено моє ім’я. До мене відразу нагрянули б зі справжнім допитом, і вже не приватні особи. Такого не могло бути. Але ж у будь-якому разі в мене її немає! Вона закопана в лісі. І зараз Сергій запитає, де моя рушниця. І що? Що я йому скажу? Немає? А де? В лісі? А чому? А я що скажу? Розповім йому байку про чорного пса? Тоді він уже не буде приватною особою. І зі мною почнуть говорити офіційно. Що я наробив? Спробуй поясни їм, чому я саме тепер закопав свою рушницю в лісі! Або, припустімо, загубив (саме зараз) і не повідомив про це. Все, кінець. Я пропав.

— Так ти згадаєш, нарешті, де був шостого числа увечері? — Сергій дивився на мене, і в його очах читалися суворість і запитання. Мої ж очі, напевно, бігали.

Що я мав робити? Думки роїлися в голові. Моя рушниця! Я пропав. Але що все-таки я робив?.. Коли він казав? Шостого від шостої до дев’ятої вечора? За всього бажання я не міг цього пригадати. Що ж я міг робити? Гуляв? Хто міг мене бачити? Скоріш за все — ніхто, адже я намагався цими днями бути сам, щоб переконатися, що пес покинув мене назавжди. Як же мені згадати? Минув майже тиждень. Стоп! Я згадав.

— Я… — зірвався було я з місця, але відразу осікся і замовк. Радість виявилася передчасною: моя згадка нічого мені не давала — я спав. Так, я спав, спав майже дві доби. О Господи! Моє алібі кануло в прірву. Тепер у мене не було ніякого алібі. Зараз він про це дізнається, тоді попросить мою рушницю, а тоді… Я загруз. Загруз так, що годі було й думати видертися. Потрапити з дощу та під ринву. За що мені таке? Я терміново мав щось вигадати. Щось достовірне, щось воістину геніальне. Навіть Гаркуші вдалося зробити собі алібі — він знайшов двох свідків. А я не винен! Та де ж мені їх узяти? Де взяти отих свідків? Адже я спав. Спав мирно і безтурботно, як і належало після праведних трудів. Мало того — ще й насолоджувався еротичними снами. Мимоволі пригадалося обличчя Світлани, її фігура, слова, рухи. Навіть забулося на якусь секунду, для чого я поринув у ці спогади. А наступної миті я наважився на божевільний ризик. Свідомо, тому що інакшого виходу не бачив.

— У мене все-таки є алібі, — сказав я, — ти так несподівано наскочив на мене, що дивно, як мені вдалося це пригадати.