Розділ «Частина 4 Дарвенхардка»

Але тоді, тієї ночі, почувши спів жінки, я вперше відчула разючу відмінність між нами. Хай я йду в пітьму, та я принаймні йду.

А вони — ні. Вони вже поховані. І навіть не ті, хто сидить за ґратами. А ті, хто пасе панських коней замість своїх. Хто вишиває сорочку господині, а не свою. Хто отримує удари нагайкою за надто голосний сміх, і знову покірно йде працювати.

Ярий… він знає, ким я була. Може, не те, що саме метейкою, але що підкореною — точно. Тому він посадив мене сюди. Він знає, хто я, чи те, ким була, він настільки гарно розуміє мене, що вчить ламати страх перед кайданами, посадивши серед тих, хто про це й не думає.

Він кував з мене зброю. А будь-який метал перед тим, як стане вістрям стріли, потрапляє у вогонь і плавиться. Опісля твердіє.

Він вкинув мене у вогонь, щоб я стала іншою.

Не кращою. Сильнішою.

Я просиділа в тій в’язниці десять днів, перш ніж Ярий нарешті спустився, щоб на мене поглянути. І коли ми зустрілись, я знала, що виглядаю спокійною. Я вже не хапалась за пруття клітки. Знала, що та не робить мене переможеною. Бар’єр подолала, учителя зрозуміла.

Найбільше в житті я тепер хотіла вибратися з того смороду і голоду, і помитись. У підземеллях водились блохи та інша мерзота, від якої все моє тіло почервоніло і свербіло.

Вчитель зупинився перед ґратами.

— Я вже думала, ви ніколи по мене не прийдете, — мовила я тихо і злісно.

— А хіба тобі тут погано? — спитав він з легкою посмішкою. Але погляд його лишався холодним і зосередженим.

— Мені недобре будь-де, але тут ще й блохи. Випустіть мене. І зніміть нарешті окови.

— Впевнена?

— Так.

Я говорила наказовим тоном і це явно його розважало. В камері ніхто не дихав.

Ярий витягнув з кишені велику в’язку ключів і випустив мене. Тоді знову зачинив клітку.

Ми мовчки йшли коридором якийсь час. Я швидко крокувала попереду. Тіло, що звикло бути в русі, хотіло повернутись до звичного порядку від скніння на одному місці. Зрештою піднялись сходами нагору, минувши тюремну варту, і опинились у внутрішньому дворі. Я вперше за десять днів побачила білий світ, бо в камері було таке вузьке вікно, що крізь нього проникав всього один-єдиний промінь на світанку.

— Ти так боялась, що навіть не подумала сказати мені, що не хочеш сидіти у в’язниці.

— Бо ви вчите мене покорі, — буркнула я, навіть не дивлячись на нього, і йшла далі. Внутрішньою площею ходили учні та дарвенхардці. Я помічала на собі зацікавлені погляди. Ще б пак — брудна, зла, десять днів не розчісувалась і не вмивалась; все в тому самому одязі, що мандрувала лісом.

— Так. А ще я вчу тебе мудрості. Сьогодні ти сказала, що хочеш вийти — і я тебе випустив. І вчинив би так в ту саму мить, коли зачинив камеру. Але ти боялась про це сказати. Ти боялась, — мовив Ярий і, раптом схопивши мене за плече, притиснув до стіни. Я важко дихала, дивлячись на нього знизу вгору. Він був вищий за мене десь на голову, майже так само, як і Всевлад. Я відчувала таке роздратування, що аж тремтіла.