Розділ «Частина 1 Забуття»

Забуття

Пролог

Чи задумувались ви колись, як почуваються книги? Коли їх гортають, стирають з них пил, ставлять дбайливо на полиці, або, навпаки, видирають з них сторінки чи й узагалі спалюють. Як почувається книга помираючи?

Мабуть, вона просто зникає. Та й книги взагалі, скоріш за все, не вміють відчувати.

Та якби вміли… Як почувалась би книга, якби з її сторінок змили чорнило і чиясь неждана рука по нечітких залишках рядків почала виводити новий текст? Як почувалась би ця книга, не книга вже, а палімпсест, вмістилище не цілком забутого старого, і недостатньо чиста, щоб чітко відображати нове? Недокнига, недороблена…

Не знаю, як почувалась би книга. Та що відчуває людина-палімпсест — я знаю достовірно.

А все починалось зі світла і чистих сторінок у моїй голові.

Розділ 1

Світло сповнювало мене й увесь простір довкола. Я сама була світлом. Я линула в ньому і не бачила його, бо не мала очей. Я відчувала його та водночас була позбавлена відчуттів. Бо я була його іскрою. Клітини мого тіла сяяли, мов зорі. Але їх не було видно — бо зорі видно на темному небі, а не в такому всепоглинаючому сяйві, як те, що оточувало мене. Це світло стирало спогади і жалі, сподівання і надії, мрії та думки. Воно стирало мене — особистість, людину, мислячу і зрячу істоту, годну мати свою думку та прагнення. І розчиняючись у світлі, позбуваючись свого єства, я не відчувала ні страху, ні болю, ні радості. Нічого. Бо почуттів не лишалось.

А тоді прийшов холод. А тоді прийшов біль.

Світло потемніло і змінилось на темряву із сяючими цяточками далеко вгорі. Зорі… прошелестіло десь тихенько слово у мене в голові. Я заморгала і прошепотіла: «Зорі…»

Зір було багато-багато, вони мерехтіли далеко і високо, викликаючи смутні образи великого простору, глибини і чогось палаючого. Але я зовсім скоро відволіклась від зір — мені було незручно і боляче. Я мала тіло і воно було чимось скуте.

Руки…

Я смикнула руками і щось тепле почало стікати з них, коли десятки дрібних гострих часточок вп’ялись в мою шкіру. Тоді розум підкинув слово ноги — і я смикнула тепер уже ногами. Та вони теж були скуті чимось болючим. Спина і голова боліли не менше, а ще вони лежали на чомусь твердому і холодному.

Я зробила різкий ривок усім тілом, та стало тільки холодніше і болючіше.

Тоді прийшли сльози.

Це було так дивно. Я не могла згадати, ким є, та я точно була живою і плакала. Мені було болісно, некомфортно, тіло моє чимось скували, і я не могла вибратись. Відчувала страх і знесилення. І ці останні почуття, а надто острах, примусили мене розкрити губи і промовити слова, які знайшлись десь там, у затертій, замаскованій свідомості:

— На допомогу…

А тоді голосніше, налякана, у відчаї…