Розділ «Частина 4 Дарвенхардка»

У мене в житті було багато страшного і поганого. Але той день, коли я вирішила не вертатись додому, був одним з найважчих і найгірших. Більше я не зможу звинувачувати інших у тому, що лишаюсь не з рідними. Ярий напередодні попередив мене, що я маю дати відповідь на світанку: або я забираюсь геть, або назавжди відмовляюсь від минулого, віддаючи своє життя службі в рядах дарвенхардців. Службі тим, хто тримає мій народ у страшному гонінні. Хто забирає дітей від батьків і робить з них військових. Хто вважає себе вищим за всіх інших, і кому я стану вірною до скону.

Белатам…

— Я залишаюсь.

Слова злетіли з уст і обпекли мені язик. Ярий кивнув.

Він виглядав задоволеним.

Навчання в Дарвенхарді було дуже своєрідним. Тут усі були водночас і покірними наказам, і вільними тоді, коли ніхто чітко не вимагав протилежного.

У Сколісі нас муштрували і вчили жити за годинами. Дарвенхард же учив дисципліні зовсім не так. За роки, проведені в попередніх школах, усі учні вже вміли прокидатись, коли треба, а тому ніякого передзвону вранці не було. Більше того, учні третього курсу мали по два вихідних на тиждень — і користалися правом покидати школу на цей час. Їм можна було брати коней зі школи. Такі привілеї мене шокували, та водночас ставало зрозумілим, що саме на останньому році навчання в школі виховували воїнів, рівних вчителям, а не рабів.

— Куди можна поїхати на два дні? Довкола ж суцільний ліс! — запитала якось Ярого. Тривав п’ятий місяць мого навчання і ми вже тиждень жили в лісі. Не вертаючись до школи навіть вночі. Ходили серед опалого підгнилого листя, Ярий учив мене полювати, замітати сліди і слухати ледь чутні звуки ночі. Стріляли, бились на мечах. Часом — врукопашну. Звичайно в порівнянні з його вміннями, мої були на досить низькому рівні, але чим більше часу минало, тим краще в мене виходило. Крок за кроком, тренування за тренуванням. Спочатку мені було якось незручно бути з ним аж настільки наодинці, але десь на третій день я несподівано для себе відчула, що мені комфортно поруч з цим чоловіком. Якась дивна довіра виникала між нами, чи що. До того ж, іноді ми просто розмовляли, а не бились, — годинами. А часом виникали ситуації, коли починали розуміти одне одного без слів.

А ще Ярий взяв із собою словник мови, назву якої навідріз відмовився мені повідомляти, та яку я зобов’язана була вивчити. Цей момент був найнуднішим за той тиждень, як і години, проведені за тим навчанням.

Тоді я усвідомила, чому дарвенхардці зазвичай виконують якесь завдання вдвох чи втрьох. Попри те, що кожен з них сам по собі був досконалим воїном, ще в школі нас привчали до вміння працювати з напарником. Учитель ставав першим, з ким ми через це проходили. Він вчив мене не боятись його, але поважати.

— Якщо їхати вздовж узбережжя, не занурюючись у ліс, то десь в чотирьох годинах від Дарвенхарду є доволі велике село, що називається Приморне. Там можна посидіти в таверні, випити вина чи пива. Взагалі, там є ще розваги, але їх більше полюбляють хлопці, — відповів Ярий.

— Чому так? — не зрозуміла я.

— Ну, ти маєш бути готовою до того, що прості юнаки, і навіть белати, побоюються дівчат, які навчаються у Дарвенхарді. А от повій звання учня Дарвенхарду не відлякує, а навіть приваблює. На третьому році навчання учням починають непогано платити.

— О, — мовила я ніяково. Ярий якось дивно на мене поглянув, але ні про що не спитав.

До слова сказати, він давав мені достатньо особистого простору, коли ми блукали в лісі. Коли я йшла до річки, неподалік якої ми зазвичай простували, купатись, переважно надвечір, він завжди лишався в таборі, начебто для того, щоб підтримати вогонь чи засмажити впольовану здобич, але насправді, звісно ж, і для того, аби я не соромилась роздягатись і спокійно хлюпалась у воді, скільки мені хотілось. А я робила це, аж поки геть не замерзала і ледь потім одягалась, бо руки від холоду переставали слухатись. Дні ставали все коротшими, а льоду на берегах річки — все більше.

Зрештою випав сніг.

— Завтра ми повертаємось до школи, — мовив Ярий надвечір восьмого дня нашої мандрівки. Я саме здирала шкурку з кроля, впольованого вдень. Мимоволі руки мої завмерли. Я поглянула на вчителя.

— Що ти відчуваєш з цього приводу? — спитав він, за звичкою випитуючи мене про емоції. Він завше так робив, і я вже звикла. За довгі місяці це майже не викликало незручності.

— Жаль.

— Чому?