Розділ «Частина 4 Дарвенхардка»

— Дарвенхардці виконують накази не тому, що бояться. В цю школу нікого не заганяють силою. Це — вибір, свідомий і незалежний. Ти його зробила. Ти вибрала Дарвенхард, а значить, обрала службу белатам.

— Якщо не страх, то що має мною керувати? — прошипіла я, вчепившись у його руку. Ярий тиснув мені на ключицю, завдаючи болю. Він нахилився так, що наші очі опинились дуже близько одне до одного.

— Вірність, — прошепотів він, а тоді труснув мене так, що я від несподіванки вдарилась потилицею об кам’яну стіну.

В очах замерехтіло від болю. Я була втомлена і роздратована, і не чекала цього.

Але роки і дурнувата вдача беруть своє.

Вірність потрібно заслужити, так само, як і повагу.

Я вдарила його. Сильно, не стримуючи себе. Вперше не боячись, не будучи впевненою в тому, що не зможу завдати йому шкоди. Я просто хотіла зробити йому боляче. Вдарила лівою рукою, затиснутою в кулак до хрускоту пальців. І вчитель або ж не чекав цього, або просто був впевнений в тому, що я, як завше, буду трохи скута. Боятимусь. Не сподіватимусь на перемогу.

Та десять днів у підземеллі з підкореними довели мене не лише до спокою. До шалу.

Я вцілила, як і хотіла. Ярому в праву вилицю. Його голова метнулась вбік і він трохи розтиснув пальці в мене на плечі. Цього було досить — я відштовхнула чоловіка від себе, а тоді спробувала довершити справу, влучивши супротивнику ногою в сонячне сплетіння. Та Ярий, вмить оговтавшись від несподіваного нападу, схопив мене за литку і, продовживши силу удару, запустив мною просто в землю. Я впала, а тоді одразу ж перевернулась на спину і стрімко підвелась. Роздратовано здерла з себе куртку — надворі стояв мороз, але мені було жарко.

А ще куртка заважала рухатись.

Ярий стояв і спокійно дивився на мене. Натомість усі, хто до того займався на подвір’ї своїми справами, витріщились на нас.

— Десять днів з підкореними у в’язниці! — прогарчала я, встаючи в бойову стійку.

— Ти не протестувала, — мовив Ярий тихо.

Я знову напала. Ефектно, з розбігу хотіла влучити йому в голову ногою, але отримала удар у бік. Відскочила і зайняла оборонну позицію, бо в бою противник знову б ударив у такій ситуації, і я цього чекала. Але Ярий не бив. Він знову зупинився.

Він бавився зі мною.

А я вкотре наскочила на нього. І знову він був швидшим.

— Дістанеш мене ще бодай раз — і, може, я повірю в серйозність твоїх намірів, — сказав чоловік.

Бій був довгим і зібрав чимало глядачів. Не щодня учениця нападає на свого вчителя, та ще й за такої кількості народу. Я напосідала і щоразу Ярий уміло перехоплював мене, наче знущаючись. Привселюдно повчаючи. І хоч я була слабшою та не такою граційною, як він, та від цього розпалялась іще більше. Зрештою він схопив мене ззаду, заключивши в кільце своїх сильнющих рук, а тоді шарпнув, спіймавши за зап’ястя, і завів їх мені за спину. Я завмерла. Холодне повітря роздирало легені.

— Здавайся, Ханно. На сьогодні досить, — мовив Ярий. Чи не вперше його голос видався мені втомленим.

Дихала так важко, що, здавалось, нутрощі от-от не витримають перенавантаження. Несподівано для себе помітила серед дарвенхардців, які оточили нас колом, знайоме лице. Та очі сльозились, і я засумнівалась, чи все так, як здається.