Розділ «Частина 4 Дарвенхардка»

Не може бути…

Я ледь повернула до Ярого голову.

— Це наказ?

Він похитав головою.

І я таки влучила йому в підборіддя. Своїм чолом.

Вивихнувши при цьому собі одну з рук, які він стискав.

Розділ 7

Мені було погано. Почувалась безмежно втомленою і розбитою після бійки з вчителем, якій передували паскудні обставини. Найгіршим був мій емоційний стан, як не дивно. Руку вправили і, хоч вона й продовжувала боліти, та все ж той біль був терпимим. Перш ніж я дала лікарю перев’язати свою потерпілу кінцівку і прибинтувати її до тіла, щоб знерухомити, я вперлась і домоглась таки права спершу прийняти душ. Стояла під потоком гарячої води, відчуваючи як щойно підлікованою правицею, яка безвольно звисала вниз, бігають болючі мурахи. М’язи розслаблялись. Але мені не стало краще на серці. Я помилась спеціальним милом, від якого повиздихали всі блохи, одяглась у сорочку за коліна, бо більше ні з чим однією рукою б не впоралась, дала лікарю перебинтувати пошкоджену кисть і пішла до своєї кімнати, одягнувши важкі шкіряні чоботи просто на босі ноги. Зайшовши в кімнату, роззулась і безсило впала на ліжко, з трудом вкрившись ковдрою. Не одразу вдалось провалитись у важкий сон.

Мені здавалось, що я пережила грозу, а тепер мене чекає буря. Не могла викинути з голови бідолах у підземеллях і того, наскільки змінило мене життя.

Був обід, коли заснула, а надвечір крізь сон я раптом почула, як прочинилися двері кімнати. Подумала, що то Ярий, і трохи злісно пробурмотіла:

— Що, скучили вже, вчителю?

— Скучив, — пролунала відповідь. Голос не належав Ярому. Низький, бархатистий, з виразним акцентом.

Я сіла на ліжку так різко, що аж в голові бемкнуло. Мабуть, то мізки вдарились об череп — подумалось мимохідь.

Вперше з часу мого перебування в Дарвенхарді груди сповнила безмежна, тиха радість.

У кімнаті стояв Ільяс. Ми не бачились півроку, а не розмовляли ще більше, але здавалось — минула вічність.

— Не вставай, — мовив він тихо, коли я смикнулась йому назустріч.

— Тоді ви сідайте, — пробурмотіла я, не в змозі приховати радість. Сама від себе такого не чекала. — Мені здалось, що я побачила вас у натовпі, але я… ну, була трохи зайнята.

— Я помітив, — мовив Ільяс, уважно дивлячись мені в обличчя. Наче шукав у ньому щось. Що саме? — Як твоя рука?

Підійшов і сів поряд зі мною на ліжко.

— Бувало й гірше, — відповіла я. — Ви ще, може, не забули?