Розділ «Частина 4 Дарвенхардка»

Я пополотніла.

У камері було близько двох десятків жінок та чоловіків. І таких камер тут було багато. Хтозна, може, в якійсь із тих, що далі по коридору, і є хтось з… з…

Я заплющувала очі, щоб не бачити їх. А вони мене боялись.

То було випробування для всіх. Мене годували краще, приносили їжу таку саму, як споживали інші учні в їдальні нагорі, тоді як в’язням давали смердячу кашу. Я відчувала їхні голодні погляди, хоч як піднімала на когось очі — він опускав голову долу. Я не сміла поділитись.

Хоч безмежно хотіла.

Якби ж то Ярий дав мені книжку чи щось, що відволікало б мене. Але ні, він не дав. Я сиділа, ходила камерою, спала на підлозі поряд з людьми з усіх кутків Циркути, яких привезли сюди чекати, коли чоловікам доведеться працювати на кораблях гребцями, а жінкам — коли їх викуплять торговці-белати, що приїздили сюди набирати рабів у Бактрію.

Вони тихо розмовляли, часом ледь чутно співали. За кілька днів чи то звикли до мене, чи просто зрозуміли, що і я тут не зі своєї волі. Мене спершу дивувало, чому вони не нападають на мене, чому не намагаються відібрати їжу чи просто якось нашкодити. Я майже не спала, я чекала чогось поганого, я… я очікувала, що мене покарають за все, що я накоїла.

Але не напали. Вони були зацьковані настільки, що боялись дивитись на мене і не говорили, хоч я була сама, скута кайданами з коротким ланцюгом, а вони — без ланцюгів, бо з камери не можна було вибратись, та ще переважали мене більшістю. Серед ув’язнених були люди з різних частин імперії; коли вони розмовляли, я відрізняла одну говірку від іншої, хоч і не могла достеменно сказати, хто звідки походить. Окрім двох людей, чоловіка і дружини.

Напевне, їм було трохи за тридцять, але виглядали вони на всі сімдесят. Кістляві, аж чорні, з запалими щоками й очима, — ледь живі. Вони мало розмовляли. Та з їхньої мови я зрозуміла, що переді мною — метеї. Сиві, не молоді і не старі, люди без долі та сенсу життя. Можливо, опинились тут, бо вкрали їжу чи заперечили панові. Або ще з будь-якої провини, яка навряд чи була важчою за котрусь мою, бодай одну із багатьох.

Спочатку я не могла на них дивитись. На них усіх. Переважно сиділа з напівзаплющеними очима, намагаючись слідкувати лишень, аби на мене ніхто не напав. Та ніхто й не намагався.

І десь за тиждень я прокинулась посеред ночі. Хтось тихо і тужливо співав пісню: про зелений ліс поряд із селом, про квіти, що вкривали узлісся. Про сонце, що пестить щоки, та хлопця, який цілує в уста. Я впізнала той голос — то співала жінка-метейка.

В її голосі було життя.

Але жити вона не намагалась. Боротись теж. Жоден з них. Тому вони не нападають. Не нападають тут, як не роблять цього і в селах, і містах, й усьому Метейському краї, і в усій Циркуті. Хоча їх більше.

Їх більше там, поряд з белатами і дарвенхардцями, поряд із сервусами, якими стали їхні діти. А вони не нападають. А вони не змагаються. Їх більше там, як більше тут, де я одна, закута і зморена чеканням, та настільки втомлена психологічно, що часом не можу навіть встати. Вони могли б дочекатись, коли я засну міцніше, бо ж щодень я справді ставала більш втомленою і розсіяною. Вони б могли спробувати примусити мене покликати на поміч, відчинити клітку, напасти на охоронців. Більшість доби ніхто за ними не спостерігав. Але вони не робили цього. Хоч їм і не було вже що втрачати.

Чому?

Страх.

Двадцять боялись однієї.

Як тут, так і там. Причина вже навіть не в белатах. У самих підкорених. Вони раби настільки, що вже й не думають про те, що можна бути вільними. Вони раби в своїх душах, серцях, у власних головах. Пани вже могли б нічого не робити з цими людьми.

Я ж не заподіювала їм нічого поганого. Але я бачила їхній страх переді мною.

Колись я була такою самою.