Розділ «Частина 4 Дарвенхардка»

Я відчула зніяковіння від його слів. І водночас щось тепле ворухнулось у грудях, що давно замерзло. Несподівано навіть тут, у Дарвенхарді, я зустріла людину, яка пам’ятала мене справжню.

Придивилась і зауважила, що в його чорному волоссі з’явилось кілька сивих волосин.

— До речі, тепер ти можеш називати мене на «ти». Я більше не твій вчитель. За два роки ми станемо рівними, — сказав Ільяс і поправив ковдру, що сповзла в мене з плеча з перев’язаною рукою.

Я відкрила рот, аби щось сказати — і не змогла. В горлі утворився клубок, що заважав говорити. Чоловік сидів і дивився на мене своїми вражаюче-синіми очима — сумно і водночас якось ніжно. Не так, як Всевлад колись, бо в тому погляді завжди вирувала не лише ніжність, а й пристрасть. А Ільяс… я не знала навіть, хто він. Учитель? Колишній підкорений? Дарвенхардець? Лікар? Людина?.. Але його погляд був добрим. Це було нонсенсом у цьому світі, зітканому з жорстокості, покори і наказів. Добрий дарвенхардець? Невже це можливо?

Та… хіба в житті лишилось щось однозначно хороше чи зле? Після всього, що я накоїла, чи стала я справді злою? Чи лишилась по-несправжньому доброю? Чи не була такою ніколи?

— Я теж за вами скучила, — мовила я тихо. Зігнорувала його останні слова, бо так мені було простіше.

Він не забрав руку з мого плеча після того, як поправив ковдру. І я торкнулась її своєю. Пальцями пройшло тепло. Його рука була засмаглішою за мою навіть пізньої осені.

Він не відсторонився і руки не прибрав. Я провела пальцями лівиці по його зап’ястку, вище, просуваючись передпліччям до плеча. Трохи нахилилась вперед, не вірячи в те, що роблю, і не в змозі зупинитись. Він був тут, біля мене, живий, теплий; чоловік, що не покидав жодного разу в дні, коли я майже помирала, коли практично не була людиною, і — собою… Ільяс не побоявся показати те, яким лишився навіть після багатьох років, коли його заганяли під ярмо наказу, як зараз чинили зі мною. І мені хотілось наблизитись до нього.

Не відводячи погляду від синіх очей, ледь провела пальцями по його щоці. Здавалось, в його очах зосередився в ту мить увесь мій світ. Він, як і той, інший, довіряв мені, бо розповів, ким був до того, як став довічним слугою белатів. Він, як і той, інший, не був до мене байдужим.

Ільяс прихилився обличчям до моєї руки. І тоді я встала на ліжку на коліна та поцілувала його. Заплющила очі.

Несміливо, так, наче то був мій перший поцілунок. А він, якщо подумати, і був першим для нової Ханни. Мав смак і запах польових трав.

Ільяс поцілував мене у відповідь і я відчула, що по моїх щоках течуть сльози. Це не були сльози ні щастя, ні горя. Можливо, полегшення. А може, я вперше за дуже довгий час розслабилась. Я не кохала його. Довіряла.

Обережно, аби не зачепити мою пошкоджену руку, Ільяс обійняв мене за талію і посадив собі на коліна. Тоді трохи відхилився, облишивши мої вуста.

Я не хотіла розплющувати очі. Прошепотіла це вголос.

— Не розплющуй, — тихо мовив він.

Хіба може одна людина так розуміти іншу? Він міг. Завжди міг.

Ільяс пестив моє волосся, цілував повіки, щоки і губи. Цілував пальці на моїй лівій руці і ніжно водив своїми, окреслюючи контур моїх ключиць.

Насправді він робив саме те, чого я хотіла. Просто був поруч. Ніжно, терпляче. Як раніше.

Але й зовсім по-іншому. Тоді я була зі Всевладом, і він знав про це. А ще тоді він був учителем і не мав би на це права.

Тепер мав, і беріг мій спокій. Став світлим днем між грозою та штормом. Днем, сповненим сонця, смаком літа і степом посеред вкритого кригою острова.