Розділ перший Климентій Кошовий, особа без певних занять

Шацький покірно взявся за капелюха.

— Мені вийти, пане Кошовий.

— Ні, — Клим обсмикнув поли піджака, поправив краватку, яку Магда змушувала його вдягати останнім часом, вважаючи, що так він набуватиме більшої ваги. — Дозвольте нагадати вам, пане підхорунжий — контора моя. І мені краще знати, кого просити піти, а хто лишиться. Шацький — мій друг. Він устиг наслухатися тут такого, що давно не вміщається в його голові. Тим не менше, наша справа від його присутності жодним чином не постраждала.

Замість відповіді Снігур зачинив двері зсередини.

— Дещо сталося, — сказав, повернувшись до Клима.

— Тепер щодня дещо стається, — в тон йому відповів Кошовий. — Може, спершу присядемо?

Шацький опустився на свій стілець і завмер, звично для себе перетворившись на такий собі предмет обстановки. Арсенич і Снігур лишилися стояти, підхорунжий мовив неголосно, навіть трохи лиховісно:

— Я був проти того, аби залучати вас. Та старшина наполіг. Це не узгоджено з національною радою, треба ще переконати військовий комітет...

— Комітет беру на себе, — перериваючи, Павло мало зважав на субординацію. — Пане Снігур, ніхто ще нічого не вирішив. Кошовий зробить все найкраще, неофіційно, бо ми обоє знаємо, як йому то вдається.

Клим взяв нову цигарку, так думав заспокоїтись.

— Панове, мені здається... Ні, не так, — він закурив. — Я впевнений, панове: ви зараз говорите про щось таке, чого я не знаю. Ви прийняли замість мене рішення, про яке я нічого не чув. І я мушу, на ваш погляд, діяти в інтересах Української Національної Ради та Центрального військового комітету[12], коли нічого ні з ким не погоджено. Типовий приклад української організації. Так ми далеко не підемо. Власне, через це все й тупцяємо на місці, бо ж ні про що ні з ким не домовилися.

— Може, досить демагогії, пане Кошовий? — вичавив Снігур.

— Тепер я ще й демагог.

— Невже ви справді нічого не знаєте? Вчора в Стрийському парку вбили людину. Чоловіка.

Клим затягнувся й знизав плечами.

— На жаль, навіть у мирний час у Львові щодня траплялося бодай одне вбивство. Тоді вони ставали сенсаціями. Нині цим не здивуєш і газетярів.

— Вбитого звали Юліуш Яблонський.

— Поляк. Не мав честі знати його за життя.

— Одягнений був у цивільне.

— Ви так само, пане Снігур, — підхорунжий починав серйозно дратувати.