Розділ перший Климентій Кошовий, особа без певних занять

— А я казав — він постійно тут!

Високий старшина, не зважаючи ні на кого, ступив до столу, простягнув Климові розкриту п’ятерню долонею вгору.

— Яким вітром, Арсенич. Давно не бачились, — Клим потиснув руку, але поглядом ковзав по його мовчазному похмурому супутнику.

— Позавчора саме пиво пили, — прогудів Павло Арсенич. — Коли так міряти, то давненько.

— Бачте, поговорили, — нарешті озвався Шацький, звертаючись до Зінгера.

— Ми не закінчили, — вперся той.

— Пане Зінгере, хіба не бачите — знову в пана Кошового починаються справи державної ваги. До того ж, ви завжди можете знайти його вдома.

— Не завжди, — вставив Клим. — Тому й маю честь приймати його тут.

— А що відбувається? — старшина з цікавістю покрутив головою. — Хтось комусь заважає?

— Шацький, будьте добрі, проведіть нашого гостя, — зітхнув Кошовий.

Зінгер сердито зиркнув на нього, вдягнув капелюха.

— Я знайду дорогу сам. Не турбуйтеся. А вас дуже прошу подумати, пропозиція вигідна.

— Не обіцяю. Та триматиму в голові. Можливо, якась нагода випаде.

— Гарно подякував і за це, — Зінгер розкланявся. — Перепрошую шановне панство.

Коли він вийшов, не стримавшись й грюкнувши дверима, похмурий чоловік мовив хрипато:

— Інших сторонніх так само попрошу.

— Та він свій! — вигукнув Арсенич. — Ми з ним колись шпигуна ловили, забули, чи що, пане Снігур?

— Ви чудово розумієте, як нам зараз потрібен розголос, — відчеканив Михайло Снігур.

— Ляхи з того вже роздмухують цілу історію, — відмахнувся старшина. — Гірше не буде.

— То що, скличемо тут віче?