Розділ сімнадцятий Паперовий спадок пані

— Зле, пані Магдо. Недобре.

— Чому? Боліло?

— Отут — дуже, — Данута притулила долоню до грудей зліва, де серце. — І ота колотнеча з тілом, яке не відспівати й не поховати. Ще пан обіцяв знайти, хто міг його вбити... Оце все тиснуло, вона ж мати, серце не витримало.

Магда розвернулася до Кошового.

— Справді, Климентію. Знаю й бачу, не до того. Хоч тепер можеш щось сказати про вбивство Яблонського?

— Можу.

Не хотів — вирвалося, бо кілька останніх годин крутилося в голові, навіть коли в його помешканні розміщали поранених.

— Невже? — Магда вочевидь не чекала такої відповіді. — То говори. Заради пам’яті пані Малгожати. Ти слово дав.

Кошовий шукав правильних слів, а Данута втрутилася:

— Отже, панові вже не треба того, що лишилося від пані?

Сіпнулося віко, не знати чого.

— Прошу? Лишилося? Що саме?

— Ну, тамті папери. Листи, за якими пан питався. Кореспонденція, яку я мала розібрати й впорядкувати. Звернення, скарги...

— А, список поганих справ пана Юліуша, — згадав Клим. — Можете мені все це дати?

— Так пані хотіла. Вже перед самою смертю заповіла. Бачте, до останнього все те її мучило... Мовляв, якщо це поможе панові, підкаже, де й кого шукати, хай уже буде. Після смерті жодної приватності не треба.

Кошовий торкнувся пучкою віка.

— Хіба переконатися додатково у правильності здогаду.

— Хто? — запитала Магда, дивлячись йому в очі.

— Ти його знаєш, — Клим вирішив поки обмежитися такою відповіддю. — Мені зараз важливіше мотив. Шацький правий, та й інші припускали: жодної політики, особисте, помста. Яблонський заплатив за гріхи, тож я не готовий звинувачувати вбивцю. Тим більше — засуджувати, бо не суддя.

— Хто? — повторила Магда. — Ми маємо право почути це тут і тепер. Данина світлій пам’яті Малгожати Яблонської. На відміну від сина, вона була достойною людиною, справжньою шляхтянкою.