Розділ «21»

Звичайно, ніхто з присутніх не міг заперечити слова Патріарха, отож на цьому і закінчили. Після того як Гермоген покинув залу і за ним заспішили інші, князь Мстиславський та митрополит Філарет залишилися, щоб на місці обговорити деталі майбутньої поїздки до гетьмана Жолкевського, причому князь в останній момент зупинив дяка Томила Луговського.

— Залишся, — сказав він. — Поїдеш з нами.

— Я? — здивувався той.

— Ти ж уже побував у ляхів і знайомий з гетьманом.

— Знайомий... — підтвердив дяк.

— От і пригодишся нам!

Князь Мстиславський забрав у митрополита договір, ще раз подивився на текст.

— Що ви думаєте про це, Ваше Преосвященство? — запитав він.

Шістдесятирічний Філарет важко сів на лаву.

— Важко сказати щось конкретне, — сказав він. — Якби під Москвою стояв Жигизмунд, я напевне сказав би, що він таких умов однозначно не прийме. Але король ляхів сидить під Смоленськом, і сподіваюся, воєвода Шеїн затримає його надовго. З іншого боку, хто такий гетьман Жолкевський?

— Ну, тут я можу дещо сказати, — раптом відповів Мстиславський. — Коли війна за Лівонію вже закінчувалася (Божою волею не на нашу користь), влітку 7089 року[49] мені довелося командувати полком проти армії Стефана Баторія, всюди гриміла слава про поручника Жолкевського. Говорили, що він має руське походження і народився православним, але чи то він, чи його батько перейшов у католицизм і став вірно служити польському королю. Але на відміну від іншої, також споляченої, шляхти, гетьман не плекає ненависті до всього православного.

— Тобто ви хочете сказати, що гетьман польський, зрадник віри православної, беззастережно прийме все, що ми тут написали під тиском Його Блаженства? — здивувався Філарет.

Князь знизав плечами.

— Гетьман Жолкевський — складна натура... — лише сказав він.

— Ну, тут нічого страшного немає, — заспокоїв митрополит. — У вас також натура не простіша. Та й я не подарунок!

Він повернув голову до Луговського:

— Розпорядися, щоб підготували нам карету. Ми вирушаємо сьогодні ж.

— Так, Ваше Преосвященство! — схилив голову думний дяк і через низькі двері вийшов із зали.

Князь Федір Мстиславський пішов також, пославшись на необхідність приготувати подарунки для польського гетьмана, Філарет залишився один.

Патріарх Гермоген помилявся, міркуючи, що ніхто з присутніх не вболіває за долю самодержавства. Митрополит, як ніхто інший, хотів, щоб закінчилася смута, яка ось уже дванадцятий рік спустошує Московське царство. Відколи обірвався рід Рюриковичів, Московію не покидали біди. Якось одразу наступили майже біблійні три холодні неврожайні роки. Голодний люд звідусіль стікався до Москви за дармовим хлібом. У вересні випав сніг. Коли ж трон захопив Бориско Годунов, його, тоді ще Федора Микитовича Романова, постригли у монахи. Філарет зітхнув. Чи хотів він цього? Він боявся навіть собі признатися, що всіма фібрами душі противився цьому. Противився... але змушений був погодитися. З-поміж шести його дітей четверо померли ще в дитинстві. Залишилися лише син Михайло і дочка Тетяна. Митрополит досі пам’ятає ту незабутню розмову з Годуновим. Тоді цар дав йому чітко зрозуміти: якщо він і його дружина не згодяться на постриг, з його єдиним сином станеться те, що сталося в Угличі[50]. Федір Романов (та й не тільки він один) підозрював, що таємнича смерть останнього представника роду Рюриковичів сталася через втручання Бориса Годунова, тому одразу повірив у його погрози. Так він став ченцем в Антонієво-Сійському монастирі поблизу Архангельська.