Розділ «Глава 2,»

в якій з'являється Матінка Люція, котра насправді не є матінкою, а також інші персони в людській подобі, які насправді не є людьми

Хлопця продавали за 10000 гривень, що за курсом Нацбанку України становило тоді близько двох тисяч американських доларів. Оборудка відбувалася на Старому ринку побіля замку Любарта, недалеко від його мурів, поміж великих «дальнобійних» машин із помідорами, кавунами й динями. Незважаючи на те, що сонце того літа було сліпучим, але напрочуд холодним, а його проміння інколи видавалося людям навіть вологим, — щедра осінь завалила комори і крамниці горами овочів і садовини. Повітря тріщало від стиглих незвичних гірко-кислих запахів і кишіло ядучими осами. І їх весь час доводилося відганяти від обличчя немовляти. Утім, чималенького Марка назвати запазушним немовлям було годі.

Бо він став таким буциком і так борсався, що його ледве можна було втримати на руках.

За вісім місяців, що минули від його появи на світ, він не лише добряче виріс, а й перестав боятися змін і самоти.

Його так часто губили й викрадали, що йому навіть самому стало цікаво бути загубленим. І він привчився у всьому знаходити шпарину, крізь яку легко можна було втекти чи навіть зникнути.

За час його маленького життя над ним промайнула не одна пара плям, які він уже навчився виокремлювати в образи й розбірливо називав, правда, поки що лише про себе, словом «очі». І, взагалі, він уже не просто розмірковував, але й знав багато. Приміром, того дня, що настав після восьми місяців його життя, він знав, що його збираються продати. Ба навіть на слух запам'ятав цифри, величини яких, звісно, не міг уявити. Але він гаразд закарбував собі в пам'яті фразу, промовлену із завмиранням високою зеленоокою дівицею: «Та це ж десять тисяч гривень!» Однак він був занадто маленьким, щоб робити якісь висновки, запобігати обставинам чи опиратись долі. І все, що він спромігся видобути із себе, було лиш кілька мало кому зрозумілих слів: «Е-е чу! Е-е є-еба!» Коли б хтось розумів його, то почув би слова: «Не хочу! Не треба!»

Матінці ж Люції, на прізвище Штриха, ніколи було розуміти його, бо вона весь час метушилася. А якби не метушилася й не сутулилася, торгуючи за базарним прилавком, то могла б мати вигляд статної панни. Її класичний профіль, горде чоло, яке хвилями обвивали золотисті коси, і вираз загубленості та неприкаяності різко контрастували між собою. І ця несполучність величавої краси та фатальності у вияві емоцій багатьох приголомшувала, збуджувала співчуття, а за ним — і несподівану довіру. І справді, коли вона залишалася сама, то можна було помітити, що її завжди стурбований погляд ставав ніжним і м'яким, кольором нагадуючи молоду траву. Риси яснішали, жести набували шляхетної артистичності, постава ставала впевненою, навіть гордівливою. Світ усміхався до неї, а вона — до світу… Та варто було їй подумати про базарну шатанину — й усю Люціїну красу і шляхетність неначе корова язиком злизувала. Очі бігали, як перелякані пташки, плечі скулювалися, чоло нахилялося вперед, наче щось уперто хотіло пробити чи проштовхнути. І тоді страх бути приниженою, що жив у кутиках Люціїних мигдалеподібних повік, видавав її вуличне виховання. З п'яти років вона була сиротою, і так сталося, що після інтернату лишень торгівля та базар допомагали їй виживати. Коли шкарпетки, леза, пінцети для патрання курей, штамповані носовики, ватяні палички для чищення вух і різний інший галантерійний дріб'язок не приносив їй доброго зиску, вона заходжувалася торгувати дітьми. І робила це, як вона вважала, тільки в дитячих сирітських інтересах. Бо перш ніж продати, підбирала порядну родину з тих, які в сиротинці проходили перевірку для дозволу на усиновлення. А потім, користуючись своїми дитбудинівськими зв'язками, діставала їм сироту-дітлаха, ще й документи на нього виправляла. І думала вона, що таким чином позбавляє маленя мук майбутнього сиротинського виживання, дарує йому родину, а сама за це отримує невеличку винагороду, не більше тисячі гривень, яку про себе називала «базаринкою». Видатки ж бо на кількатижневе утримування дитини були немалими.

А от у випадку з Рисочкою, до речі, вже третім хлопчиком, якого вона продала, запропонована подружжям Пущинських винагорода чомусь була разів у десять більшою, аніж завжди. Хоча вона такої суми й не призначала. І це був незаперечний трохи насторожливий арифметичний факт. Тому вона тричі ретельно перевірила всю інформацію з довідок, що були надані до опікунської ради дитбудинку на панство Пущинських. Вони виявилися відомими викладачами університету, хіміками і лавреатами міжнародних премій із біосинтезу живої матерії. І Люція трохи заспокоїлася. Бо незалежно від комісійних процентів, до усіх дітей, яких вона прилаштувала, встигала прихилити серце. Тим паче, що власних діток у неї не було, та й чоловіка вона ніколи не мала…

Найкраще торговиця дітлахами йшла на літо чи на зиму, коли закінчувалася мінлива весна чи осінь, і люди скуповувалися на більш стабільний за погодою сезон. Така вже, знаєте, людська психологія. І тим, хто надбував синочка чи донечку, Матінка Люція на доважку, як кажуть у мистецтві негоції, улучала спосіб втелющити ще й свого ґалантерійного краму. Можливо, саме через те, що в неї роками не переводилися дрібненькі дітки, крамарі та крамарихи, торгівці та торгівки, що орудували на Старому ринку, і прозвали її «Матінкою». Щоправда, до Марка вона торгувала дітьми, коли тим заледве минав місяць-другий. А з Рисочкою Матінка Люція зволікала до його восьми місяців і продала його тільки восени. І сталося це, можливо, тому, що вона його не купила, а випадково знайшла в кущах дерези, і через те пригорнулася до нього більше, ніж до інших. А було це так.

Якось Матінці Люції привезли з Хмельницького цілу купу нового товару, привезли ледве чи не вночі, підігнали хуру до її гамазеї і поскидали, як прийшлося, у великий шпихлір-контейнер. Тому зранечку Люція бігла повз замок Любарта на ринок, щоб поприбирати біля свого торговища, напнути дашок-запинало від дощу і снігу, порозкладати новий товар і довести до ладу своє торгове місце. І раптом рівно о 5:35, 23-го березня (Люція ще й на годинника на руці подивилася) посеред густого імлистого туману їй трапилася бабуся з возиком-«кравчучкою», що відганяла від себе двох чорних псів, які ґвалтували своїм гавканням уразливу передсвітанкову тишу.

Матінка Люція, не уповільнюючи поступу, з такою люттю гаркнула на дзяволистих псів, що ті підібгали хвости й ушилися геть, ховаючись у заростях дерези на валах Любартівського замку неподалік Стирової вежі.

— Дякую! — сказала бабуся. І сказала вона це просте слово так лагідно і так щиро, що Люція, котра мусила зарані дістатися на свій базар, раптом задляла ходу, глянула на незнайому бабусю і спинилася.

Усмішкувате лице старої було схоже на пухкенький, хоч і трохи залежалий вареничок з волошковими вічками посередині. Вони ясніли до Люції сумирним світлом у передсвітанкових сутінках, але Матінці здалося, що в глибині того погляду раз по раз спалахує якийсь болючий вогник. І взагалі, якщо добре придивитися, то вареничок бабусиного личка де-не-де вкривали рожеві цятки й подряпинки, немов вона щойно подряпалася об колючки дерези. Старенька нервово всміхнулася, швидко обтерла щічки вишневим фартухом, і Люції на якусь мить привиділося, що в пелені у старої повно розквітлих дерезових квіточок. «Може, вона знахарка?» — майнуло в голові продавчині недоречне припущення, бо в березні, відомо, дереза не цвіте. — «Зрештою, яка різниця?» — ще подумала вона і вже збиралася бігти далі, коли несподівано бабуня спитала сумирним голоском:

— Чи знаєте ви, коли цвіте дереза?

— Та наче зна… — зачудовано пролепетала Матінка Люція, заскочена о 5:36 ранку таким дивним запитанням, й останнє її слово не скінчилося і зависло на губі. Невідома сила приглушувала звук. Тиснула на барабанні перетинки. Вихоплювала з рота вже зліплені в склади літери.

І Люція, щоби спромогтися щось сказати, кахикнула, закотила очі й несподівано для самої себе уздріла на фортечних валах мрячний студений березневий туман, підсвічений потужними прожекторами. Такого вона не бачила вже давно і подумала собі, що освітлення, найімовірніше, просто забули вимкнути в Луцькмережсвітлі. Бо останніми роками комунальники, що боролися з енергетичною кризою, світло вимикали близько 23:00. Водночас на обрії, далеко за Стиром, уже заграло першими холодними променями сонце. Це трохи збентежило Люцію.

Хоча саме ця обставина дала їй нагоду помилуватися химерним і мінливим темно-сірим туманом. Хвилі світла, переломлені в його димчастих клубах, неначе змагалися з безпросвітною імлою. А людському окові все те скидалося на гру різких контрастів світлотіні на валах і підмурівках фортечних стін, які підносили замок над землею. І через це кам'яне громаддя ледь помітно поколихувалося над головою Матінки Люції. Якщо ж глянути на захід, то увесь виднокіл ще вкривала густа передсвітанкова темінь. Вона змагалася з пелехами смеркливого туману, підсвіченого знизу, і зникала чорними смугами в ще агатовому небі.

— А до чого тут дереза? — запитала отетеріла Матінка Люція.

— Бо тут, на валах замку, її повно. Повійка, так її ще звуть люди, зацвітає у травні й палахкотить фіалковими вогниками ціле літо, — ласкаво промовила бабуся, щасливо задивляючись на стрімкі земляні схили, що вивершувалися товстенними і високими мурами, а внизу були вкриті непролазними хащами дерези. — Вона віє наче сама, і вітер у її нетрях закручується. А голова пливе, туманиться.

А запах знаєш у неї який?..