Розділ «Глава 2,»

— І чого це вона, стара вошолупка, знову до сміттярки потрусила? Хлопця ж ларьочниця в інший бік понесла!.. Ет! Собача натура таки сильніша за чари! — скрушно ощирився й посунув спершу в протилежний від своєї подруги бік, та раптом і собі щось нанюшив, спинився. Лизнув мимохідь у траві перелякану кузьку, схожу на равлика, заляпавши її рудою слиною, гавкнув для годиться, засмикався в різні боки, тужно скиглячи, немов боровся зі своїми собачими інстинктами — й усе ж не втримався і потягнув за псюхою…

Певне, саме ці дивні обставини, за яких був знайшовся Марко, розворушили зачерствілу душу Люції. Тому вона не поспішала його позбуватися. Та й хлопчик вдався веселий. Ніколи майже не плакав, а більше сміявся. Хоч і був величенький, зовсім не схожий на чотиримісячного, хіба — на восьмимісячного. Вона навіть оформила його у відділі реєстрації актів громадського стану, піддобривши начальство хабарчиком. Виписала хлопчикові метрику, зазначивши, що народився він 19-го січня (на цю дату Матінка вийшла, відлічуючи чотири місяці й два дні назад від того дня, як була знайшла дитя). І, заповнюючи анкету, в графі «Прізвище, ім'я та по батькові» з невластивим їй зворушенням, неслухняною рукою, вивела своє наймення — Штриха, ще й дописала «Люціанович», нехтуючи прозванням «Рисочка», яке зазначалося в цидулці.

Трохи пізніше, коли дитині сягнуло вісім місяців, із твердим переконанням у добропорядності своїх дій Матінка Люція взяла в держави обіцяну соціальну допомогу в розмірі понад п'ять тисяч гривень.

Притуляючи руку до серця, треба сказати, що, як не дивно, а вона таки ці п'ять тисяч гривень була заслужила. Бо понад чотири місяці, що Марко перебував під її опікою, і з самою Люцією, і з її хатою творилося щось незбагненне. Упродовж усього цього часу у дворі її старенького будиночка цідив дощ. А коли ляпавиця й затихала на якусь годину, то в подвір'ї зависала холодна сіра хмара. Траплялося, мла навалювалась така густа, що Люції інколи доводилося брати ліхтаря, щоб дійти з ним від дверей хати до хвіртки, що виходила на вулицю. І все це неподобство з погодою тривало ціле літо. Хоча тої ж пори в Луцьку і за його межами ніякого дощу чи хмар не було.

Такі неймовірні метеорологічні фокуси, щоправда, почали бентежити Люцію не відразу. Тим паче, що природа того літа немовби збаламутилася. Сонце хоч і сліпило немилосердно, але чомусь не нагрівало повітря і було млявим. Часто видавалося людям, що воно висить і висить в одній точці на небосхилі, немов завмирає. У тіні інколи ставало спекотніше, ніж на осонні. А іскристі плями променів, здавалося, не сушили ґрунт, а наповнювали водою. По телевізії на всіх супутникових каналах і всіма мовами частенько і нервово розповідали про якийсь світло-мокрий феномен, що його відкрили фізики під час наукового експерименту в Альпах. А ще етер увесь був переповнений сповіщеннями про природні катаклізми, неодноразовий шквальний прорив ультрафіолетом озонового шару, заводнення і знесушення цілих регіонів планети, де впродовж тисячоліть такого ніколи не спостерігалося. Про це з тривогою говорили всі й скрізь — на вулицях і зупинках, у кафе й автобусах, у наукових закладах, навіть діти в дитсадках і душевнохворі в божевільнях. Із цього починалися усі балачки й теревені продавчинь і продавців на базарах. Бо ж стояти під сліпучим і холодним сонцем було нелегко. Усім людям від того робилося не те що холодно, а мулько й моторошно. Тому й Матінка Люція так само, як усі інші мешканці Землі, на собі відчула світло-мокрий феномен. Під час довгого пасталакання з кумою із овочевого ряду в неї від сонячного променя намокла голова і змився увесь лак для волосся, яким вона укладала свої бурштинові коси. Це так сприкрило Люцію, що вона зачинила свою крамничку і якнайшвидше почимчикувала додому обсохнути та зігрітися.

Удома її, як завжди, чекав безлад. Бо життя і побут самотньої жінки давно перетворилися на суцільне торговище. Хата її стояла захаращена неспроданим чи залежалим товаром, якимсь мотлохом, ганчір'ям, поламаним ґалантерійним непотребом, серед якого, крім самої Матінки, дуже добре почувалися хіба її одинадцять котів та кішок. Саме вони привернули увагу затурканої жінки до того, що в її домівці діється щось нехороше й незвичайне. І це незвичайне відгонило якимсь дуже специфічним запахом. У хаті тхнуло так, ніби хтось добряче скребнув редьки. Стривожена хазяйка пішла за тим сопухом і виявила в закутку сіней котячі тарілки із зіпсутою неторканою їжею. І вона врешті збагнула, що впродовж кількох днів узагалі не бачила жодної своєї кицьки.

— Ах ти ж!.. Де ж ви?!.. Киць-киць-киць! — занервувала жінка і заметушилася, забігала по хаті. І яке ж було її подивування, коли вона віднайшла своїх перестрашених кицьок серед мотлоху в купі драного муліне та різнокольорових клубків із вовни. Тварини збилися докупи, тремтіли, крутили хвостами, випинали спини, світили скруглілими від жаху очима, але — не нявкотіли. І саме тоді до вух Люції долинув страшний вереск, скреготіння і зойк, що лунали ось уже другий тиждень у її дворищі, а вона, забігана, того й не зауважила. Матінка кинулася до вікна, та нічого, крім чергового дощу, не уздріла й не розчула. Бо ледве-но відчинила віконницю, як увесь виск, валування і дзявкотіння вщухли.

Перед тим, правда, Люція вже щось подібне чула. Якось, коли їй не спалося і вона мріла про майбутнє свого нового синочка, щось у дворі зойкнуло та загалалайкало. Жінка схопилася і прожогом вискочила на вулицю з потужним ліхтарем у руці, який завжди тримала в сінях напохваті. Нікого на подвір'ї не було. Світлі плями ліхтаря дірявили туман наскрізь, металися по кущах і деревах, немовби примушували все живе затихнути і вклякнути. Аж раптом біля хвіртки щось шарпнулося. Матінка рвучко спрямувала сніп світла в той бік і побачила сіру постать старого чоловіка з сивим, аж білим волоссям. Воно було таким довгим і яскраво-білим, що на секунду засліпило Люцію. А коли око призвичаїлося, вона розгледіла, як те волосся наче згасло і стало чорним. А старець начебто помолодішав і дивно замахав руками, немов жестом хотів її про щось попередити.

— Хто ви? Що вам тут треба?! — гукнула до нього перелякана жінка.

Але чоловік нічого не відповів. І Люція раптом відчула його біль і муку, хоч і розгледіти його до ладу їй ніяк не вдавалося. І вона вже була метнулася до нього. Та він ураз відвернув мінливе, позбавлене чітких рис лице, що більше нагадувало жовту пляму, зробив один невеликий крок і майнув зі світляного кола. Коли ж вона спробувала розшукати його постать ліхтарним променем, то нікого поряд із хвірткою чи поза нею на вулиці вже не знайшла…

Насправді всі ці страхіття і чудноти особливо не дошкуляли загартованій злигоднями Матінці Люції. Позаяк саме в той час, коли вони відбувалися, її серце уласкавлювалося новим незвіданим почуттям ніжності до дитини, яке, щоправда, не раз її приголомшувало. Іноді їй здавалося, що прихильність до маленяти їй немовби нав'язана. У сновидіннях до неї нерідко являлася стара, котра була перестріла її ще в березні біля замку Любарта. Бабця приходила до її хати і показувала, як треба біля дитини ходити, як сповивати та купати. І Матінка слухалася її. А іноді після важкого дня, коли вона, вертаючись додому, ніг під собою не чула й падала в ліжко, у її сні виринав білоголовий старий чоловік без лиця, з великими білими крилами за спиною. Він стягував новоспечену мамуню за ногу з ліжка і припроваджував до малого. А якщо Марко розкривався чи наловлював у ліжку риби, то чоловік із мінливим обличчям ставав грізним, сварив пальцем і мало не бив її у сні.

Та все хороше чи погане у нашому житті рано чи пізно закінчується. От і для Люції настали непрості часи. Спершу в снах перестала показуватися бабуся з обличчячком-вареничком, за нею припинив погрожувати і старий без лиця. І це, на думку Люції, було добре. А невдовзі цілком несподівано в її приватному будиночкові на чотири кімнати почало самовільно гаснути світло. І це вже було погано. Цієї миті пригадалося Люції, як одразу після того, як вона закінчила інтернат, неждано-негадано якимсь дивом дістався їй у спадок від луцької тітки-небіжчиці цей будиночок. І коли Люція, котра про існування своєї щедрої та ще й рідної дядини ні сном ні духом не відала, запитувала в її сусідів, хто вона і що — ті перелякано замовкали. Тільки одна циганка-волоцюжка в синіх спортивних штанях, що крала рано-вранці у квітнику Люції квіти і провалилася по пояс у підмоклий від сонячного проміння ґрунт, сказала їй злосливо:

— Всьо цево з сонцем діється через таких відьминих небог, як ти!

Люція чемно допомогла злодюжці вилізти з багнюки і сказала:

— Ви вже немолода, а дурниці плещете…

Отож, коли світло почало мерхнути то в одній кімнаті, то в іншій і відразу ніби щось падало на спину холодним міхом, Люції Порфиріївні Штрисі несподівано зробилося по-справжньому моторошно. І як вона не намагалася увімкнути електрику, вкручуючи нові запобіжники і лампочки, нічого з того не виходило. Вона вже й електромонтерів викликала, і дроти в одній із кімнат міняла, і розетки з вимикачами переставила всі, а самовільне згасання не минало.

Наприкінці місяця таких електричних лих у кімнаті, де спав Рисочка, знову погасло світло й зненацька щось двигнуло і гуркнуло. Матінка вбігла до покою і задубіла, перелякана тим, що побачила. Частину стіни разом із вікном, під яким стояло ліжко Марка, немовби хтось рівненько по колу вирізав пилкою. Цегляна кладка бехнулася на вулицю, утворюючи круглястий пролом. Люція кинулася до дитини й, не розуміючи, що діється, почала вимахувати руками і кричати. У ліжку клубочилися й увивалися, немов змії, два пасма чи то туману, чи диму, чи пилюки. Одне пасмо — червонясте, інше — фіалково-синє.

— Згинь! Пропади! Нечиста сило! — закричала, йойкаючи, перестрашена не на жарт продавниця.

На її оклик за парканом посеред вулиці вигулькнув усе той же старець із білим-білим волоссям без лиця. Він вихопив з кишені довгий мотузок, виплів мигцем із нього сильце, і клуби диму неохоче сповзли з постелі на підлогу й вислизнули, звиваючись, крізь пролом у стіні. Старий посірішав на виду, знову змінився. Став схожим на сушений опеньок. Щось у тому місці, де в нього повинні були бути вуста, наче заворушилося, наче скривилося від зойку. І враз у повітрі залишився тільки слід від його білого довгого волосся, немов полиски від спалаху.

— І ти йди за димом геть! Аспид проклятий! — знову зазіпала не своїм голосом Люція, проганяючи тепер уже старця, і замахала руками. Хоча насправді за штахетником уже стовбичив астенічний високий молодик, із рудуватими пелехами й довгою косичкою, закладеною за вухо. Його занадто дрібні риси обличчя так само годі було упіймати. Матінка аж рота відкрила. А чоловік знову змінився на виду: руді кошлаті коси враз ніби самі уляглися й причесалися та ще й розділилися на дві рівні частини проділлю. Він навіть привітно кивнув їй. А тоді, так само несподівано, як і прийшов, зник, роблячи один невеликий крок. Лишень відчуття його присутності, турботливої і пронизливої, зосталося повсюди. Люція аж здригнулася, відчувши, наче хтось підтримує її під лікоть.