Розділ «Глава 14,»

Межник, або Всесвітнє Свавілля. Ч.1. На грані світла й тіні
в якій Люція, рятуючи чуже життя, рятує й своє

Насамкінець того ж дня, коли Прах пішов за світлим камінчиком, наштовхавшись в озлілому людському натовпі, мокра від вологих променів сонця Люція нарешті натрапила у приватному секторі на знайому їй зашмигану «кравчучку». Візок, обплетений павутиною, стояв на ґанку біленької хатки з жерстяним поіржавілим дахом, з сірими віконницями у вигляді двох баранців, які на вершку вікна «били» одне одного дерев'яними рогами. Матінка обережно відчинила хвіртку і рушила до хатки стежкою, що майже заросла поруділою травою. Щось загадкове вчувалося у пронизаному холодними променями старому саду. Покручені захаращені віти були майже голі, й біле листя кучугурами, немов заметами, встеляло землю. Дзюба обачливо вирішив перечекати і сів на похилений паркан. Одинадцятеро стомлених кішок поскручувались у найрізноманітніших позах і в найнесподіваніших місцях. Найбільше їх умостилося біля стежини і хвіртки. Лише трійко псів побігло за своєю господинею.

І жінка інтуїтивно підійшла не до ґанку, а до затуленої віконниці. Обережно прочинивши одну половинку з баранячими рогами на вершечку, вона побачила посеред великої кімнати на кріслі-гойдалці бабусю, саме ту з волошковими очима. Гойдалка стояла, як укопана, і бабця сиділа на ній незрушно, із заплющеними очима і, схоже, взагалі не дихала. Її лице вже не нагадувало пухкого біленького вареничка, а було майже чорне й подібне до дротяного каркасу для глиняної маски. Люція від розгубленості закалатала щосили по оцинкованому підвіконню. Ніякої реакції, старенька навіть не ворухнулася. Тоді жінка скрикнула і торохнула по склу. Знову нічого. Не на жарт перелякана Матінка Люція скочила на ґанок і забила ногою у двері.

Від її грюкання та криків залементували пси і занявкали істерично коти. Клапті білого листя, що ще висіли на деревах, зірвалися з гілок і полетіли вихором по саду. Мереживо сторожких променів призахідного сонця зненацька прорізала чорна блискавка. Пролунав хльосткий вибух, від якого заклало вуха. Чорні тіні загуляли по саду. І Люцію обліпило підняте вихором біле фосфоресцентне листя. У тих місцях, де на нього падало сонячне світло, листя із шурхотом пересипалося темрявою й перетворювалося на тінь. А там, де воно ховалося в тіні, несподівано спалахувало ліниве полум'я і синім тягучим пасмом стікало на землю. Нажахана смертю бабусі, Люція не помічала того, що діється довкола. І навіть, коли один побілілий стручок акації, піднятий вітром, заплутався в її волоссі й зайнявся в'язким, як кисіль, полум'ям, звисаючи їй на губи пломенистим синім язиком, вона того не завважила. Цієї хвилини вона згадала слова старої, котра просила її при першій зустрічі допомогти, як прийдеться. І тому її турбувало одне: як це тепер зробити. Перше, що вроїлося їй у голову, було викликати по мобільному «швидку».

— Пост невідкладної… бр-бр… одинадцять… бр-бр…..дцять слухає… Ваша адреса! — зарипіло в телефоні, пробиваючись крізь ефірні перешкоди. Щоб назвати диспетчерці невідкладної допомоги номер хатинки, Люція кинулася вздовж стіни. А коли не знайшла таблички з адресою, побігла на вулицю, аж за хвіртку, до якої була прибита бляха з написом: «вул. Світла, 7».

— А-ха! Світла… аха… сім, — важко видихла в телефон забігана жінка.

— Якщо вам погано, то чого ви говорите? — долинуло зі слухавки дивне запитання.

— Мені добре… Я жива… А от вона померла…

— Хто?

І Люція не знала, що відповісти. Тому сказала:

— Бабця в хаті… своїй… сама…

— А ви що в тій хаті робите? І хто ви?

І Люція раптом ще більше перелякалася. Швидко відповіла, що ніякого стосунку до померлої немає, що просто сусідка. Тоді глухий голос диспетчерки попросив її назватися і продиктувати свої контактні дані.

— Для чого? — запитала Люція.

— Це невідкладна допомога! — суворо відказали на зворотньому кінці зв'язку. — А з допомогою не жартують! Інакше — вона відразу стає відкладною!

І Люція натисла кнопку закінчення виклику.

— Хм! — почулося з трубки, хоч телефон вже був у Люції вимкнений.

Переполохана жінка не знала, що їй чинити. Вона заметалася по вулиці, як підстрелена птаха, не знаючи, куди бігти. Її так настрашила потворна смерть невідомої бабці, що здогади, щодалі жахливіші, переповнювали уяву. Несподівано вона помітила, що по її шиї тече в'язкий язик синього полум'я. І вона заходилася гасити, приплескуючи його на плечах і грудях. Дивно, але вогонь виявився негарячим й притухав від її рухів, залишаючи лише припалені чорні смуги на аквамариновій тканині її довгого плаття. І тоді перестрашена Люція схаменулася, знайшла поглядом крука і, суворо на нього позираючи, підійшла впритул.

— Я знаю — ти від мого дядька Семирія Риза. У мене нікого, крім нього, немає. Він знає, що діється, і лише він мене захистить. Якщо дядько в Нобелі, то я поїду зараз до нього сама. А якщо він тут, то веди мене до нього.

— Тґут, не тґут, — прокаркав Дзюба і відлетів від Люції на кілька метрів у глиб закрутистої, вузької вулички. Матінка зрозуміла ворона і поспішила за ним.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Межник, або Всесвітнє Свавілля. Ч.1. На грані світла й тіні» автора Денисенко О.В. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Глава 14,“ на сторінці 1. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи