Розділ «Глава 9,»

Цікаво те, що Марко у своїх вісім з половиною місяці, якщо і не розумів, що насправді з ним відбувається, то принаймні добре здогадувався, що вся ота веремія та халазія зчиняється саме довкіл його персони. Хіба що йому й на згадку не спадало поцікавитися чому. Рисочкою більше володіли почуття, які були тим жвавіші й виразніші, що більше нового для себе він відкривав.

Йому дуже подобалося, коли його, приміром, брали на руки. Принаймні, це завжди давало йому надію, що рано чи пізно в біганині за ним, яка супроводжувала його від самої появи на світ, комусь, либонь, прийде до голови поміняти йому памперса. Втім, відбувалося це, зазвичай, не тоді, коли він того потребував. І всі істоти, котрі з'являлися зверху й зависали над ним із майже завжди дурнувато-ласкавими виразами, настільки швидко в його житті мінялися, що не будили в нього ані довіри, ані поклоніння.

От і тепер не збудили в ньому ніякої радості три пари очей, що лупилися на нього згори: одні — багрянисто-попелясті, другі — крижано-блакитні, а треті — рухливі, карі, витрішкуваті, обведені коричневими тінями і не дуже розумні. Хоча тепле й відоме, трохи задавнене, відчуття сколихнулось у його невинній душі від жалісливого вигляду саме останніх булькатих коричневих очей. Бо ж, напевне, він їх уже бачив. Хіба що тоді вони були ще дурніші від залюблення в нього. І він уперше відчув студенець образи на ті булькаті й тепер чомусь не так аж дуже замиловані ним очі. Тому він потягнувся до них обурливо і погрозливо, з хниканням і з завзятим вигуком: «Ня-ня-ня! Де-вибли!» За його розумінням це мало означати: «Мамо! Де ви були?!» Та допіру, уздрівши реакцію не на жарт переляканої цим його порухом Манюри, передумав дутися та плакати. І щоб показати характер, про всяк випадок скривився крізь сльози в кривулястому іронічному усміхові. За тим відвернувся демонстративно і навмисне розкотисто, показуючи, що заграє до першого-ліпшого незнайомця, пирснув сміхотнею до багряних очей. І це була найбільша помилка. Бо його не просто взяли на руки, його згребли й швиргонули вгору мало не до стелі. І добре, що встигли зловити, коли він майже долетів до підлоги. А як упіймали, то знову шугнули ним догори. Закружляли з гиканням і свистом під потрісканою стелею з обвислими старими дротами, і то так швидко, що Марко мимоволі пожалкував, що йому давно не міняли памперса.

— Непоганий хлопчисько! — радісно прогудів Алм, приземляючись на підлогу в спальні злодюжки Манюри Бут.

— Не займай дитини, турку! Постав на місце! — екзекуторка вихопила в нього з рук малого та протуркотіла сиплим голоском до Манюри. — У тебе тут часом немає якоїсь чистої ганчірки, щоб замінити хлопцеві памперса?

Тільки від одного звучання цього приємного для вуха слова Маркові відразу стало веселіше, і він нарешті дозволив собі не просто всміхнутися, а безтурботно розхихотітися й потягтися рученятами до Мли. Стара почвара з ямкуватими щоками обсипаними срібною пудрою стала для нього цієї миті богинею.

— Тепер ви, пришелепуваті чоловіки, уторопали, з якого лиха плакала ця малеча?! — зраділа й собі Мла, яка колись, дуже давно, в людському житті була люблячою матір'ю та вірною дружиною. Позаяк до посутенілих якнайчастіше потрапляли незгірші на світі люди. Отож, старезна обмара промовила до Марка приголубливо, знімаючи з нього пелюшки: — Ох, ти мій малесенький! Ох, ти мій гарнесенький! Ти дивись, який у хлопця гарнюній півничок! А який пупчик! А яка ніжка!

Марко, що давно відзвичаївся від надмірних пещень, одразу трохи злякався. До того ж його розповили, і разом із прохолодою йому в душу вповз ляк. А ще від Мли, як і від усіх інших посутенілих, тягло студенцем мороку так сильно, що Рисочка про всяк випадок вирішив захиститися і випустив довгеньку зиґзаґоподібну цівочку просто в носа екзекуторці. Вірну служку Смерка це аж ніяк не потурбувало. Та й цівка від носа Мли не відбилась і не залила їй усього обличчя, а пронизала її блідо-сіру парсуну наскрізь і ляпнулася калюжкою на підлогу, достойній панії до ніг. Це найбільше вразило малого. Він спочатку затих, а потім так гірко захлипав, що навіть Мла розгубилася, думаючи, що зробила щось не так. А коли второпала, що саме малого налякало, то заливчасто розсміялася з його реакції на просочування кривулькуватої цівки крізь її припудрену фізію.

— Гі-гі-гі! Ач який недурненький! — гиготіла Мла.

— Ги-ги-ги! — трубним басом приєднався до неї Алм.

— Го-го-го! — загуділа своїм прокуреним низьким контральто Манюра і раптом, несподівано для самої себе, намацала купу памперсів у шифоньєрці біля дитячого манежу. Один із них, по-дурному шкірячись, вона вже м'яла в руках, не знаючи, куди його притулити.

— А ти чого гогокаєш? — раптом обурилася Мла. — Це ж тобі раніш за нас усіх треба було здогадатися, що дитині треба памперса поміняти! Ти ж тепер у нас мама!

— Так я ж і… осісьо… — сказала Манюра, та все ж слухняно простягла Млі памперса.

— Ня-ня-ні! — закричав весело Рисочка і ще голосніше розреготівся.

— Так-так, нікудишня у тебе няня, хлопчику! — потвердила Мла. — От я, маленький мій, колись була кращою мамою, аніж ця злодіячка! Правда, давненько це було! Років так із дві тисячі триста з великим хвостиком тому, і то — у Давній Греччині!

— Навіщо всім знати подробиці твоєї біографії?! Для екзекуторів це заборонена до розголошення інформація! — занервував Алм.

— А хто її розголосить?! — не вгавала ображена Мла. — Оцей обмарний привид у подобі курдупеля Манюри?!

Хто такому чуперадлові з судимістю та куделею на голові повірить?

— Я трєбую звінєній! — раптом зарепетувала Манюра, а потім відступила на крок від дитячого ліжечка і заговорила професорськими фразами Острихія, знову беручись за голову: — Що це за слова огидні вилітають із мого рота?