Розділ «Глава 6»

в якій зринає срібноцвітний сон і стає зрозуміло, як з одного камінчика утворюється безліч

Якби хтось міг уловити ту межу, ту лінію, де закінчується ніч і починається день, то він би напевне потрапив у вічність… Цілком зрозуміло, що та межа не до порівняння з гранню поміж залитим сонцем степом і тінню хмарини, що пливе небом і несе в собі грозу. Таку лінію між світлом і тінню легко можна узріти, а ще легше можна уявити. Хто бачив картину «Перед грозою» українського художника Миколи Пимоненка, той одразу здогадається, про яку чорнющу тінь, що наступає на край осоння, іде мова. Звісно, тінь та страшна. Вона котиться разом із буревієм, що, навалюючись, зриває на своєму шляху сухі трави, плоди і гілки дерев, хустки і шапки з людей, збиває з ніг, волочить по землі. Люди сприймають ту чорноту в зіставленні зі світлою частиною степу особливо уразливо. Тим паче, що вона блискавично насовується на них. І через це вони інстинктивно бояться її.

А от Маркові чи світле, чи темне, чи різнокольорове — все видавалося однаково цікавим. Бо якось, коли він ще від самого початку жив, повитий піклуванням, у милих і рідних коричневих плям, до нього були прителіпались і дві рухливі зелені плями. Вони принесли йому сяючого сріблом камінчика, з велику пшеничину завбільшки. Той камінчик був такий іскристий і грайливий, що Рисочка захотів його покуштувати. Але коли поклав його собі за губу, то він виявився пекучим, і малий його від страху проковтнув.

Коли ж зелені плями повернулися і побачили, що сяючої пшеничини в хлопчика, у його ліжку і поряд із ліжком, і у всій кімнаті, одне слово — ніде немає, то вони вчинили коричневим плямам страшенний скандал. Той скандал хоч і був дуже гучний, але, врешті-решт, зводився до двох фраз, які викришувалися найбільшу кількість разів:

— Я ж казав не давати малому самоцвіту Шафарки! — репетували зелені плями. На що коричневі зіпали удвічі бучніше:

— Ти, Винька, прицуцуватий якийсь! Хто ж дитині дає дрібничками гратися?!

Пошуки коштовності та істерики довкола її зникнення тривали доти, доки коричневі плями не вдержалися й не гаркнули на Марка:

— Де камінець?! Кажи, пуцьвірінку!

Малий задоволено плямкнув ротом і чесно облизнувся.

— Він його проковтнув! — здогадалися і від того перелякались та залементували коричневі плями.

Вони заметалися по хаті, заревіли в телефон і вже ледве не ридали, поглядаючи на своє кохане дитинча. Аж невдовзі увалилась іще одна пара плям, тільки вже карих і з бережком білої шапочки, що була майже на них насунута. Вони оглянули Рисочку якоюсь трубочкою і на запитання:

— Чи робити операцію, щоб витягти камінчика? — а зелені плями попередили коричневі, щоб для чужих плям коштовність називали простим звичайнісіньким камінчиком.

Карі плями відповіли:

— Давайте хлопчику вівсяного киселю, і якщо той камінчик був не гострим і не великим, то він скоро вилізе сам у нього із дупки.

На останніх словах малого вхопили й поплескали по нижній дірці.

«Нарешті! Нарешті я почув, як називається моя нижня дірка!» — зрадів подумки малий і увесь вечір безперестанку повторював два склади: «дю… ка…», що й мусило означати слово «дупка». До цього слова весь час дослухалися зелені плями, які, немов мимохідь, щоп'ять хвилин нахилялися над Марком, піднімали його догори й задивлялися на його нижню дірку. Хлопчик навіть подумав: «Ат, яка важлива в мене нижня дірка!» — ну, а сам знову повторив: «дю… ка…»

— «Дю… ка»? Це що значить? Це він що, у нас вже заговорив?! — скрикнули істерично метушливі зелені плями.

— Я думаю, — розважливо прорекли коричневі плями, — хлопець дивиться на тебе, цуцуватого, як ти щохвилини заглядаєш йому в гепу, і пробує сказати тобі своє перше слово — «ду… рка!»

— Не смішно, — занервували у відповідь зелені.

Марко зичливо усміхнувся їм і з іще більшою повагою до своєї нижньої дірки заснув.