Розділ без назви (15)

— Ди-ви… — белькотів своєї Віногрона, вказуючи пальцем кудись угору.

Манюра-Острихій задерла голову й побачила над собою маленького Марка, котрий сидів зверху поруччя манежу, підгинаючи під себе одну ніжку, і не падав. Обличчя йому геть зблідло і прибрало потойбічного виразу. Очі невідривно дивилися у бік вікна. Туди ж, до вікна, хлопчик наставив ліву долоньку і дрібно перебирав пальчиками, ніби щось розгладжував у повітрі. Рожеві вуста його хоч і були розтулені, але здавалося, що він не дихає.

— Ой, Виню?! Давно з… синочком таке? — спитала перелякана матір і схопила свою дитину. Насправді ж вражений до краю Острихій у тілі Манюри, послуговуючись деякими залишеними йому Смерком надлюдськими здібностями, побачив, як Марко натягує на вікно завісу з тіні. І стан, у якому перебував малий хлопчик, старому привидові зовсім не сподобався.

— Я тільки тебер бобачиу, — проварнякав набряклими варгами Стась, і собі підступаючи ближче до манежу.

— Чи він дихає?! — зойкнула в нестямі Манюра.

Віногрона приклав вухо до грудей хлопчика й почув легенький стукіт чи шурхіт. Щось трепетало, наче серце Рисочки, чи якесь пуделко з ґудзиками.

— Слаува Богу. Ууін жиувий, кубонько моя, — зрадів Стась Антонійович, і гримаса щастя впереміж із болем застигла на його обличчі.

Манюра і собі приклала вухо до грудей маляти, почула удари, схожі на шерехи гальки від прибережної хвилі, і трохи заспокоїлася.

— Слава Богу! Правду ти кажеш! Хоч і завмер, але ще тепленький! — затарабанила далі Манюра, похапцем роздягаючи Рисочку і розтираючи його маленьке тільце долонями. Не знаючи навіщо, Острихій непомітно від Віногрони продовжив недороблену справу малого і напнув незриму завісу з тіні на все вікно.

— Не знау, кубонько. Може, йому шось тебленьке до ротика улити? Якесь молочко?

І професор Тронь, остаточно забуваючи, що він мужчина, і не вагаючись ані хвилини, витягнув з бюстоноші грудину мами Манюри і приклав її до ротика свого синочка.

Марко відразу відчув теплоту живого. Хоч цієї миті він ще перебував у потойбіччі й дослухався до загрозливих для нього і його мами жорстких голосів. Один хрипливий, замішаний на рештках фраз, другий басистий, як вихлип газу з болота. Третій взагалі мовчав. Хоч саме той, кому належав третій голос, знав про Рисочку і його маму більше, ніж власники перших двох голосів.

Утім, хлопчик дуже швидко перестав хвилюватися і віддав перевагу звичайному материнському молоку. Бо варто було Маркові зробити перший слабенький ковток, як за ним пішов другий і третій. А тоді хлопчик засмоктав з усієї сили, рожевіючи на виду, оживляючись, виходячи із заціпеніння і тривоги.

— От тепер — слава Богу! — зраділа серцем Манюра-Острихій, відчуваючи млость, неймовірне полегшення і радість від годування у всьому організмі. Лишень після цього вона звернула увагу на Стася, лице якого з циліндра перетворилося на циліндр із капшуком. Набряк на його верхній губі від смоктання крові контролером геть посинів і висів козирком, як грибний наріст на круглому стовбурі дерева.

І Острихій сам не спам'ятався, як сказав поблажливо, із почуттям милування до чолов'яги з губою-вареником і замурзаними щоками: — Який ти в мене, Винька, з біса розумний!

— А гиба ні? — трохи образився Віногрона, підозрюючи, що дружина з нього кепкує.

— Я й кажу, — усміхнулась ще прихильніше Манюра. Однак цю прихильність Стась зрозумів по-своєму.

— Ти дуремно мене уббражаєш, — сказав він, цідячи слова крізь синюшний набряк. — Я не готів, шоб ти до Браха ішла. Бач яку він б'явку тобі в голоуву босадиув…