Розділ «Глава 2,»

— Ах ти ж!.. — тільки й спромоглася вигукнути крамариха і відразу ж затнулася. Бо малий якраз простягав до неї крихітну ручку з такою ж родимою плямкою у формі пшеничної зернинки на ній.

— Та хто ж ти такий, хлопчику? — майже скрикнула Люція. І яке ж було її зчудування, коли вона несподівано знайшла відповідь. На синьому обгортковому папері самі собою вималювалися якісь старовинні письмена. Матінка довго крутила цидулу в руках, тицяла собі під носа, та ніяк не могла втямити, що воно означає і якою мовою написано. І вже була хотіла викинути записку, як літери немов самі перебудувалися в три цілком сприйнятливих речення:

«Цього хлопчика звати Марко Рисочка. Йому лише чотири місяці та два дні. Збережіть його».

Більш нічого, крім цих слів, там написано не було.

— Ню-ню-ню! — муркнула з удаваною ласкою до малого Матінка Люція, і враз здригнулася від припливу теплої непідробної хвилі ніжності в грудях, якої ніколи до жодної дитини вона не учувала.

— Ня-ня-ні… фі мі! О ти ні ме не ня! — скрикнув Марко, що мало означати: «Не стругай мені фіґлі, молодице! Бо ти мені не мама!»

Але цей вигук Люція зрозуміла зовсім по-іншому. Їй здалося, що Марко зрадів, відчувши її ніжність.

Тому вона бадьоро підхопила кошика й порачкувала геть із нетрів дерези схилом замкового валу на дорогу, що окружком огинала увесь фортечний мур.

Аж раптом де не візьмись вискочило відразу два здорових чорних кудлатих, обсипаних ковтунами, пси, один із темно-синім язиком, другий — із криваво-буряковим, і накинулися на неї. Вони так погрозливо гарчали й вишкіряли зуби, що Люція, з роду-племені відчайдуха та ще й загартована в базарних розборах урвиголова, барилася недовго. Зняла з ноги сандалету з грубезною підошвою і так на них люто визвірилася, що було геть неочікувано від її спокійної класичної зовнішності, що собацюри від отетеріння аж на хвости присіли. А їй тільки того й треба було. Вона з дитиною в кошику прудко дременула з кущів дерези і незчулася, як за кілька хвилин добігла додому.

Так Люція вшосте стала «матінкою».

Зрештою, якщо б вона не осмілилася й не гарикнула на тих псів, то на неї, напевно, чекало б щось зле.

Бо більший собака так валував, вистромляючи навздогін Матінці Люції свого бурякового язика, що його гавкіт увесь вечір ще стояв їй у вухах. А собацюра, як не дивно, і не збирався за нею бігти. Він ворухнув носом, ніби антеною, і сказав — так, саме сказав:

— Далеко не забіжить! Ларьочниця проклята!.. Думає — ми не знаємо, де її шукати.

Псяюха, що мала синього язика, почухала задньою лапою за вухом і прохарчала, випускаючи з пащі довгі цівки синюватої слини:

— Ти мені краще скажи, чого тут так нашою баронесою Лікі відгонить і ще якоюсь паленою смердотою, наче шашлики пекли?

— А я тобі казав, що туалетний дезодорант на сміттярці давно прострочений!

— Я ж не прошу в тебе Шанель чи Кензо! Я порядна кобєта і вдовольняюся тим, що під носом! — прохарчала псюка і, про всяк випадок, беркицьнулася на спину, лизнула поміж передніми лапами, там де могла дістати мордою, і прислухалася до загрозливого бурчання у своєму роздутому чорному пузі.

— Освіжувач клозету із запахом лугу був для твого шлунку зайвим! — спересердя рикнув більший пес і втер лапою носа.

— Не рявкай дурню! Хазяїн почує і нас удень більш не випускатиме!

Синьоязика відгавкалася і заходилася нюшити повітря. Вловивши якусь чи то людську пахощ, чи лугову прохолодь, рвучко звелася на задні лапи, вискнула, щось помічаючи попереду, і плигнула в гущавину дерези. Більший собацюра ще раз утер лапою морду і прохрипів собі під ніс: