Розділ «Глава 8,»

в якій оповідається про того, хто живе під відбитком неба і бачить потаємне, коли малює

Йому вроювалися видіння, коли він малював. І неважливо чим — фарбами, олівцем чи навіть кульковою ручкою. А для того, щоб видіння являлися частіше, він закривав перев'язкою очі. І тоді вони самі лилися на папір, поставали в неймовірних образах, яких він перед тим не бачив ніколи. Картин із зафіксованими видіннями було так багато, і деякі з них були такі таємничі, що збагнути всіх він не міг. Але траплялися й такі, які розумів добре. Вони відкривали йому майбутнє і те, що звичайні люди не могли побачити в реальному житті.

Малювати навчив його батько, котрий був художником-реставратором. Якось він пішов до підземного храму Івана Богослова в Луцькому замку реставрувати фреску, від якої на стіні вціліла тільки частина чола та очі бога, — і пропав. Не повернувся. Кажуть, що загубився десь у підземеллі. Його тиждень шукали спелеологи й міліція, та так і не знайшли. А про п'ятирічного хлопчика, що залишився сам у напівпідвальній квартирі, забули. Родичів своїх малий не знав. Про маму колись чув від батька, ніби та живе й працює нянькою в Мілані й не хоче чи не може повернутися до Луцька. Тому й ховався він, забутий і нікому не потрібний, у своєму підвалі, допоки його не вигнала на вулицю якась тітка з мітлою. Сказала, що вона нова двірничка і що мешкатиме тепер у його квартирі разом зі своїми трьома синами. І він оселився під сходами в під'їзді свого колишнього будинку. Та за кілька днів, коли він спав під сходовим прогоном на купі поліетиленових мішків із напханим усередину листям, троє синів двірнички перенесли його сонного до сміттєвого баку і закрили лядою, а на ляду навісили замок.

У бакові від смороду він почав задихатися. І можливо б, помер, бо на всі свої оклики та плачі чув тільки лайку та сміх. До того ж за п'ять хвилин його мучителі заходилися гупати м'ячем по сміттєвому баку, так що голова від тих ударів лускала. Дихання уривалося, щораз сильніше забиваючись спертими сопухами недоїдків. І в найважчу хвилину, коли перед очима вже закрутилися жовті кола, Леопольд раптом побачив своє перше видіння. У ньому виникла дівчинка, на два роки старша від нього, яка гралася п'ятьма креймахами. Вона була сиротою так само, як і він, і Леопольд звідкілясь це знав. Її рука підкидала камінці й ловила, по двоє чи по черзі, чи три, а то й чотири відразу, а сама при цьому промовляла слова: «Сало!.. Купа!..

Гойдалка!..». І ось один крем'ях відскочив від її руки, підлетів занадто високо й упав на землю… Ні — не на землю, він упав просто до нього в бак і перетворився з червонястого кремінця на іскристий прозорий діамант. Яскраво бризнув чудесним сріблястим променем і освітив усе його смердюче притулисько. У сріблястому світлі спалаху Леопольдові вдалося намацати якусь картонку та кусень згірклого шоколаду. І цього йому вистачило, щоб із заплющеними очима намалювати своє перше видіння.

«Ба-бах!» — бухнув об бак удар м'яча, і раптом усе стихло. Лайка і сміх припинилися. І ззовні долинув веселий крик і фраза якогось дівчати, котре сказало:

— Я виграла у вас в креймахи його життя! Відчиніть бак і віддайте хлопця мені!

І бак відчинили. Леопольда витягли напівживого. Середущий син двірнички почастував його копняком у спину на прощання і накивав п'ятами разом зі своїми братами. Хлопчик залишився віч-на-віч із дівчинкою із золотими кісками та пшеничними бровами на засмаглому обличчі.

— Як ти називаєшся? — спитала тоді дівчинка, втуплюючи в чорноволосого хлопчиська з пополотнілим, як папір, лицем турботливий погляд.

І він нічого не міг відповісти. Йому від страху перехопило дух і відняло мову. Дівчинка утямила, що з малим коїться щось зле. І оскільки так само була безпритульною і неприкоханою, то мусила звернутися до дорослих по допомогу. Хоч і не хотіла. Від дорослих — самі лишень неприємності. Але вона пожаліла малого й пішла з ним до сиротинця. Там хлопцеві дали тягучого гарбузяного киселю і довго мучили запитаннями, на які він відповідав, хитаючи головою «так» або «ні». І оскільки цих відповідей було замало, щоб встановити його особу, а на всі запропоновані імена він відповідав тільки «ні», то лікар із жовтими пальцями від цигарок і завуч у махровій болотяної фарби шапці махнули на нього рукою. І тоді ім'я Леопольд дала йому сама дівчинка, бо воно їй просто подобалося. Коли ж заповнювали його особову тоненьку лінію, усміхнулася щербатим ротом і сказала:

— Хай він у нас ніяк не зветься. А як навчиться писати чи говорити, то, може, щось про себе і зліпить.

— Чому ж ніяк? — заперечила дівчинка з пшеничними бровами. — Називаймо його «Рисочка»! Ви ж у графі «Прізвище» ручкою рисочку вже провели?!

Відтоді Леопольд так і звався Леопольдом. По батькові, як усі безбатченки, традиційно — «Іванович». А під час переклику в класі вчителі називали його то «Рисочкою», то «Полосочкою», то «Пунктіром». Тільки вчитель малювання, який хвалив його бурхливу фантазію, називав Леопольда «Мазком».

Пізніше, під час оформлення паспорта, хлопець ніби згадав, як його називали тато й мама, і вписав ім'я та прізвище в ту ж графу з короткою і тонкою лінією. Однак нікому із дитбудинку так його і не повідомив. Бо, поклавши паспорта до задньої кишені, дременув із сиротинця до луцьких рекетирів, що тримали півміста під своїм дахом.

Відтоді самотність і таїна стали його найбільшими порадницями та утішницями. І спогади про важке дитбудинківське дитинство зайвий раз підтверджували йому це. У сиротинці він збагнув жорстоке правило людського життя — якщо ти не будеш знущатися з інших людей, то люди знущатимуться з тебе.

Йому ніяк не йшло з голови, як колись директор інтернату за те, що Леопольд намалював портрета його кицьки з набряклою, як чавунець, шиєю, довго бив малого по в'язах ребром долоні, а тоді поклав його біля порога свого кабінету на підлогу і примусив лежати добу. І коли заходив чи виходив, то витирав об нього ноги. (Цікаво, що директорська кицька невдовзі здохла, бо вдавилася головою копченого сома, яку вкрала з іменинного столу.) А щербата завучка, що завжди ходила в махровій болотяної фарби шапці, щовечора навідувалася до них у спальну кімнату й забирала з тумбочок книжки, які нібито суворо заборонялося виносити з бібліотеки. А як знаходила в когось у матраці заховане чтиво, то залишала дитину на день без їжі.

Чи на сніданок, обід і вечерю давала впродовж тижня гарбузяний тягучий кисіль.

І Леопольд зненавидів людей. Він почав мститися всім і просто так. Не подумайте, що він став убивцею — ні. Він не вбивав навмисне. Але кожен, хто хотів його знищити, сам падав мертвий. Бо Леопольд, користуючись видіннями, знав заздалегідь, коли, де, як на нього здійснять замах чи нападуть. Тому якщо хтось здумував натиснути на курок пістолета, труїти ціанідом, чи потрошити Рисочку ножем, той сам наражався на власну зброю. Чи куля рикошетом летіла стріляльникові в голову від завчасно підставленої металічної таці, чи бокали мінялися місцями і смертельне вино випивав отруйник, чи ніж втрапляв у розетку, замість того, щоб розчикрижити Леопольдові печінку. Бо хіба буде чекати удару той, хто знає, що за секунду ніж убивці проріже йому боки? Ні, він зарані відступить. А той, хто б'є ножем, не поцілить, хитнеться і втрапить у електричного дрота.

Тому ніхто не міг убити Леопольда. За цю особливість безмежно лихий злочинний світ Луцька став його боятися. І поза очі, вважаючи Леопольда Рисочку найбезжальнішим чоловіком у світі, всі бандюги називали його Прахом.

Хоч нещадності в собі він не відчував і ненавидів смерть, яка примушувала його, захищаючись, убивати.