Розділ «Глава 4,»

в якій ідеться про витягання зірочки з животика та про шкоду від бажання багато знати, а ще більше — хотіти

Тепер, на дев'ятому місяці свого життя, так само, як і до народження, він частенько прокидався і спозирав довкола себе темряву. Але вона, на відміну від темряви живої, була безконечною і не теплою з усіх боків, а завжди вологою та прохолодною зісподу. До того ж, із часом те, що виривалося йому з нижньої дірки, набуло прикрого запаху. Немов його хтось узяв і пожував. Виплюнув. Потім знову пожував. Тоді ще раз виплюнув. А тоді ще раз пожував… І проковтнув… І лише після цього воно вискочило в нього ззаду.

Це його дратувало. І хоч він уже вмів накручувати промінчика на пальця, проте досі ніяк не міг збагнути, як зупинити те, що в нього вискакує спіднизу. Тому він не втрачав надії розгледіти свою нижню дірку. І вже не раз перевертався й крутився, користуючись своїми чотирма відростками, які, як виявилося, називаються «руками і ногами». Але жодного разу ніякої нижньої дірки в себе іззаду побачити так і не зміг. Тільки-но він перевертався, як низ відразу ставав верхом і дірка вилазила нагору. І що цікаво, його тоді починало тиснути на низ, який після перевертання ставав його верхом. Причавлювало горбком, де колись стирчала зелена закарлючка, до простирадла під ним. І за якусь хвилю горбок здувався. І з нижньої дірки, яка вже була верхньою, з шумом і гуркотом вихоплювався струмінь, що тхнув скислими травними запахами.

— Ух і а-пах! — верещав він від тих прикрих запашків…

Те саме трапилося й цього разу в його новому ліжку-манежику, куди малого посадовили, як принесли з базару.

— Що, Маркусю? — одразу почулося згори. Хлопчик аж здригнувся, очікуючи появи милих коричневих плям на круглому рум'янистому тлі. Однак до нього підійшли не дві коричневі плями, не старі й прискіпливі волошкові очі, що після коричневих плям обзирали його з цікавістю, не Матінка Люція зі світло-зеленим поглядом, до котрої втрапив Марко після волошкових очей, а дві ветхі мертвотно-блідих парсуни, що там-сям облущилися і вкрилися плямами гнилувато-фіолетового кольору. У тій плямистості новоявлених страховидл хлопчик ледве розгледів їхні прохолодні погляди: один кривавий, загуслий аж до чорного обарвлення, другий — то блакитно-відморожений, то синюшно-томливий.

— Ух! Аки опух!!! — закричав у тривозі Рисочка, що мало означати: «Ух! Який сопух!» І його крик був настільки сильним, що він і сам його перелякався.

— Ти такий здоровецький, мій маненький!.. Який расóвий дітисько! У-у-у!.. Алме, я зараз заплачу! — надмірно розчулилася химерна старушенція, загорнута в шовковий по п'яти плащ, схожий на чорну переливчасту луску змії. Зверху над ним випиналася її невелика голівка, обрамлена срібними буклями добре укладеної фризури.

— Це зайве! От коли б хованки і світилки встигли були відігнати нашу хмару, і побачили б, як ми прикуповуємо світлозорого, що його шукає півсвіту, — от тоді б годилося плакати! — забасив, як у бочку, голос іншої не менш дивної істоти в парчевім, аспидного кольору, плащі, з сивим, аж синім стирчастим чубом і з кривавими мережками потрісканих капілярів у двох, вибалушених майже на носа, баньках. Він мав видовжене шишконосе обличчя і загрозливо барилкувату, на тонких довгих ногах, фігуру.

— Який ти дебеленький, буцику манюній!.. Присягаюся Смерком, зараз заридаю від зворушення, хоч це й суперечить нашій з тобою природі! — дрібно закліпали очі, сповнені блакитної холоднечі.

— Кинь, Мло! Згадай, скільки цей буцик нам коштував на луцькому базарі. За такі гроші він мав би бути слоном, — пробуркотіли багрянисті очі. Сизий шишкуватий ніс втягнув у себе пучку нюхального тютюну, і чорна паща розчепірилася, немов гігантська пройма, перед тим, як — за мент — чхнути — просто на Марка.

Порятунок прийшов несподівано — над головою хлопчика з'явилося десять покручених і довших, ніж у нього, наростків, себто пальців, із червоним та гострим на кінцях, що дорослі тітки називали «манікюром». Пальці вкололи його тим манікюром, хутко обхопили з усіх боків і миттю вийняли з манежу, де він уже доволі зручно був примостився.

У кімнаті пролунало громове чхання, схоже на маленький вибух тротилового набою. Задзижчали завішані чорним крепом шибки, потріскався сірий тиньк на стінах, а на стелі, де висів канделябр, пішли дрібні тріщини і загасло кілька лоєвих свічок.

— Ти, Алме, таки насправді здурів. Казала я хазяїну, що тобі не можна довіряти дітей, навіть якщо вони світлозорі! — комариним писком пробився в закладені від чхання вуха Марка стурбований окрик власниці блакитно-холодних очей, покручених пальців і сріблястої фризури.

— Ну це ти, жінко, загнула. У нас же з тобою їх було чималісінько… Та й хлопець не ясно який… я б сказав, що він наче світлозорий, а немовби й ні. Бач, як потемкам шкіриться!

— Таки твоя правда, — за мить проговорив тріскотливий голос старої, і дві холодні крижини очей наблизилися до не по-немовлячому кмітливих вічок Марка. Їхні погляди зіткнулися. Почварна істота першою примирливо скривила тонкі губи в усмішці.

— Подивися, Алме, які в нього мінливі — то перламутрові, то чорні очі… і сам він повний… — і химерна панія вже хотіла сказати чим наповнений хлопчик, як її товариш приклав пальця до губисьок і промовив, усміхаючись і подивляючись до хлопця: — Крем'яхів…

— Наш хазяїн буде задоволений! Дивись, скільки ми йому їх дістали! — й істота зі срібними буклями, як справдешній філіппінський хіллер, увігнала малому в груди руку по лікоть і ретельно заходилася нею длубатися в його кишковику та нутрощах.

— Бачиш! — зраділа панія і витягла з живота малого сяйливу сріблясту іскорку, схожу на зірочку, що змигнула кілька разів і згасла.

— Поклади назад! — гримнув на неї колега. — Хіба ти забула, що в наших руках воно згасає?