Розділ «Глава 7,»

в якій Острихій Тронь так само, як і Марко, хоч і повертається до тями, але вже не зовсім до своєї

От і Острихій, який був висмикнув у себе з долоні волосину, спершу зомлів у світлому тунелеві з чорним виходом десь далеко у його завершенні. А коли прийшов до духу і фантомної сутності, то уздрів довкола себе пітьму. Невже він справді пройшов світлим тунелем і втрапив у чорний отвір виходу, про який ходили леґенди серед привидів? За тією чорнотою в кінці світлого тунелю для кожного привида нібито починалося справжнє людське життя.

Він спробував ворухнути своїм посутенілим миготінням і своєю смерекливою сутністю, та не зміг. Захотів піднестися в небо, та ще більше укляк на місці. Рухи його привидової субстанції немовби заціпеніли. А ще йому щось міцно затуляло безтілесного… ні!.. Ні! Саме тілесного рота. І на додачу смерділо так, як колись, коли його бідного спалили були за лікування старої луцької суддевої, пані Кпихи. Він був приписав їй від полисіння суміш із шерсті рудих котів, мокриць і волохатих кліщів, що смокчуть кров пацюків. Усе це треба було добу варити на малесенькому вогні з залізистою сіллю в горщику з провірченою крихітною дірочкою, добре помішуючи, щоб вариво з тієї дірочки стекло у скляний слоїк. Насамкінець додати глек молодого меду, зібраного з косматого пахучого моху. Потім тою мазюкою пані Кпиха мала цілий місяць натирати свою плішину.

Та коли місяць минув і в суддевої волосся на голові стало ще менше, ніж на її коліні, а на підборідді виросла здорова руда борода, то молодого балвера[3] Острихія Стефановича Троня було оголошено в розшук. Метка магістратська варта знайшла його за якусь там годину в корчмі, що стояла при дорозі від Луцька до Володимира, і доправила на катування в маршалків маєток. Далі події розвивалися блискавично. За день-другий зголосилося шестеро свідків, переважно жінки, які заприсяглися в тому, що цирульник Тронь давав їм якогось смачного олейку мастити тіло. І від того медвяного мастила їм усю ніч пашіла шкіра, їх солодко судомило, трясло й тягло на небо так, що вони голі самі дерлися по деревах і димарях до сліпучого місяця. А чоловіки їхні їх скажених звідти знімали, в'язали й кидали до льоху, немов мішки з ріпою.

У такі зізнання важко було не повірити. І користаючись із предковічного звичаєвого права, Острихія Троня було звинувачено у відьмацтві. А рано-вранці 14 ауґуста року Божого 1658-го невдалік Луцька, на пагорбі, що височів посеред луковини ріки Стир, бідолаху було страчено. Тоді його закопали по шию в землю, забили горлянку камінням, рота перетягли сиром'ятним паском, обмазали голову дьогтем, а зверху наклали гору сухого хмизу. Отоді йому смерділо! І смерділо так, що аж до неба здійнявся здоровецький стовп чорного, тхнучого печеним, диму. Хіба що він вже його не бачив і не чув. Та й взагалі він не відчув ніякого болю. Бо саме тоді без вини звинувачений людьми у відьмацтві балвер Острихій Тронь був помилуваний Великим Смерком. Його душу разом із аспідним димом витягнуто посутенілою силою в Чорне Півмірря і поставлено на службу темному світові привидом…

… — Ах ти ж дідькова баба! — почулося грізне та гнівливе звертання згори.

Безпросвітне й затхле зарухалося над ним. І Острихій, чомусь нижчий, аніж був упродовж трьохсот п'ятдесяти років, раптом вдихнув чисте повітря і побачив промінчик світла. Ох, як воно, те світло, ріже всю сутність привида! Як не підготуєш себе загодя, то від раптового променя, що лізе в очі, ледве чи не кричиш. І сіра фантомна сутність Острихія від усвідомлення того, що в його привидовій природі нічого не змінилося, аж пополотніла. Він не став людиною, і світлий тунель із чорною діркою привидівся йому просто так. А Смерк таки бавився з ним, із його безмірною привидовою самотинністю і журбою за справжнім людським життям…

Світло знову полоснуло по очах, і першої миті перед Острихієм постала дебела спина з грубезним, як два сальтисони, попереком у жіночому чорному оксамитовому жакеті. Він якраз впирався носом їй у тілисті крижі. А згори тим часом на нього посипалася добірна лайка. Відома на весь Луцьк перекупка честила Острихія найпослідущими словами.

— Манюра?! Ти?! Щипачиха проклята! А я думаю, яка зміюка мене в поперека гризе?! — скрикнула баба й обернулася до Острихія разом зі своїм кошиком, у якому сполошена біла гуска забила крильми і заґеґотала, немов її ріжуть.

Від пекучого світла і від лайки бісової перепрóдухи чомусь геть знесилений Тронь хотів був спершу скрикнути, але раптом побачив простісінько в себе перед носом своїх два великих виступи. Він обмацав їх липкими та мокрими від якоїсь рідини руками і відчув, що ті виступи м'які й теплі. «Невже?!» — ледве не скрикнув Тронь і ще раз ущипнув себе за виступи. Боляче ще не було. Але те, що вони належали йому і міняли всю його моторику та психофізику, було цілком очевидним фактом. Себто, за якусь мить, поки його з його ж таки квартири в луцький тролейбус, ущент забитий пасажирами, переносив Великий Смерк, в Острихія Стефановича Троня виросли великі жіночі груди. І коли він відчув це, то замість того, щоб загорлати, дико й несамовито задихав і знеможено захарчав, як риба на березі, плямкаючи і хапаючи повітря.

— Ти ба — вона ще й кричить!.. Чого ти мені крижі лижеш?! А щоб тебе помийні пацюки їли! Торбохватка ти проклята! — ще сильніше заверещала дика баба з гускою.

— Не казіться, шановна! Тримайтеся гідно, — дуже ввічливо промовив Тронь не своїм, а жіночим, щоправда низьким, як у діжу, голосом, і аж сам себе злякався.

— Це шо, я тобі лізла носом у крижі?! Це я шукала, де в мене в кишені останніх п'ять гривень залежалось?!.. Люди добрі! Хапайте, Манюру! Вона злодіяка!

І Манюру Бут в один мент підхопило чотири цупких, як кліщі, руки. Вони хватонули її чи його, оскільки всередині цього нового тіла Острихій Тронь ще відчував себе чоловіком — і понесли, потягли, поволочили бідного з тролейбуса просто на зупинку.

Острихій Стефанович не встиг отямитись, як побачив себе у відображенні однієї з дзеркальних панелей, з яких був збудований тролейбусний кіоск для продажу талонів і проїзних карток. У тому відображенні він і справді був жінкою куцого зросту, з багряною плямою на білому гольфі в районі печінки, з великими грудьми зі слідами кривавих п'ястуків і чималими вилупленими лукавими очима, що безнастанно, цілком рефлекторно силкувалися прибрати виразу абсолютної чесності. У нього на голові красувався великий чорний бант зі стразами, чи люрексом, чи ще з якоюсь невідомою професорові дешевою пацьоркою. Волосся посічене, фарбоване в колір їдучого баклажану, було закручене в круглу волосяну куделю «а ля Бабета». Вочевидячки, та куделя була більшою, ніж у французької кінозірки Брижіт Бардо з відомого класичного фільму «Бабета йде на війну». Складалося враження, що в Манюри на її круглій голові виросла ще одна не менша й ще кругліша голова. Хоч, за задумом, та ґуля з волосся, картону і вати повинна була робити карлувату Манюру Бут трохи вищою, бодай про людське око.

Спочатку нещасний Острихій занімів. Потім ворухнув фарбованими фіалковими губами, скручуючи іронічну посмішку. І пересвідчившись, що вони у відображенні так само рухаються в знущальному осміхові, з останніх сил, як міг, заволав: — Це не я, гадость ти прокля-ята-а-а!!!

Утім, ліпше б він не кричав. Бо з його горлянки вирвався і загримотів такий, схожий на пожежну сирену, низький бас Манюри, що він мало не впав. Правда, впасти йому не дали ті ж чотири, як кліщі, цупких руки. Вони увіп'ялися в його тепер уже жіночу плоть. І якщо кинути вздовж тих маслаків очима, то можна було помітити, що належали ті руки двом міліціянтам: одному довготелесому, а другому — присадкуватому. А якщо ще точніше, то — одному міліціянтові та одній міліціянтці. Обидвоє були мовчазні, непохитні й суворі. А до того ж у чорних таємничих окулярах, що мало відповідало образові щиросердого захисника громадського порядку.

— Ми знаємо, що це не ти! — шикнув на нього той, що був чоловіком.

— І ми знаємо, хто ти! — зашавкотіла міліціянтка, кривлячи тонкі сині губи.

— І саме через ці дві обставини, ти, старий і трухлявий пеньок, якому вже давно час скніти в безвісті Паморок, підеш зараз тихо з нами й не будеш завдавати клопотів і приваблювати своїм криком людей! — прохарчав театральним шепотом просто у вухо Острихію-Манюрі довготелесий.