Розділ «Глава 8,»

Років за сім його чорна слава й авторитет стали настільки незаперечними, що він уже верховодив у бандитському Луцьку. А щоби не бачити людського бруду та мерзенності й не наражатися на лиходійників, Прах переважно усамітнювався у своїй садибі за містом, там де річка Стир випинається на півкілометра мальовничою луковиною у край соснового лісу. Він ховався у своєму кабінеті, що його були збудували на дахові його будинку-замку італійські будівничі, який називав — «милим прихилищем за відбитком неба». Бо це справді було чимале приміщення, стіни в якому він розмалював сам, з убиральнею, лазничкою та опочивальнею, але його не було видно ані з землі, ані з повітря. Тому що увесь дах і добудована на ньому конструкція кабінету були обтягнуті дзеркальною плівкою, що відбивала небо. І з рівня землі чи з висоти хмар усім здавалося, що над плескатим дзеркальним дахом стирчить лишень п'ять вежок, а між ними порожній простір, заповнений небесним ефіром, який віддзеркалювала плівка. А в сонячні вечори палахкотливе світло призахідного неба робило ці п'ять веж схожими на ракети, які злітають у пломенистих бурунах.

От і під кінець того дня, коли Острихія Троня запроторили в тіло Манюри, Леопольд стояв біля свого вікна з олівцем, альбомом для малювання і з чорною глухою маскою на обличчі. Нашорошеність і напруга, що вчувалися в нахилі Леопольдової голови, вказували на його ментальну концентрацію. Він поглинав світ тільки йому підвладними почуттями. Сліпуче безживне сонце вже було на спадні й косими променями просякало крізь мінливу плівку та скло трапецеїдальних вікон. Тремтливі хвилі посвіту огортали струнку постать Леопольда й чомусь наповнювали увесь кабінет і дім гнітючою тишею світила, що завмирало на заході.

Прах любив усе красиве і був вбраний у білу, гаптовану сріблом, шовкову сорочку з широкими рукавами і розкидистим коміром. Вузькі чорні штани завершував пояс зі срібною в смарагдах пряжкою, зроблений із чорної шкіри полоза з де-не-де помітними дрібними білими цятками. Ноги обтягували темно-зелені сап'янці з найм'якішої лайки.

Володіння Леопольда простягалися аж до обрію по той бік Стира, де бриніли широковітими верхівками могутні щоглові сосни, над якими кружляли хмарою чорні цятки птахів. Жодного даху чи димаря, жодного сліду втручання людини в життя природи з вікна його будинку видно не було. Сам дім, схожий на готичний замок зі стрільчастими вежами і перекидним мостом, своїми розмірами цілком міг конкурувати із замком Любарта.

Здавалося б, багато чого з того, що може побажати собі молодий чоловік, сповнений сил, у 26-річному віці, він уже мав. І все ж під суцільною чорною пов'язкою на обличчі Праха ховалася зажура. Вже кілька місяців до нього приходило одне й те ж видіння: сивочолий чоловік, що стежив за ним звідусюди, й обличчя якого важко було розгледіти. Він виймав з кишень свого піджака та штанів якісь сірі згустки і розкидався ними, як м'ячами, на всі боки. Від того згустки били крилами, стаючи птахами, так само невловимими у своїх подобах. Прахові ніяк не вдавалося розпізнати ані чоловіка, ані його птахів. І через те не міг і намалювати до ладу свого видіння.

Та найгірше з усього було те, що видиво приходило і приходило до нього ось уже кілька днів поспіль, немов влітало широкими і шелесткими крилами в його підсвідомість. І терзало, мучило його.

Десь із глибин будівлі долинув ледь чутний стукіт. Прах скинув маску, спустився гвинтовими потайними сходами на поверх нижче, відсунув дерев'яну панель і опинився у великій залі. Підійшовши до овального столу, що стояв біля вітражного вікна, він сягнув рукою під спід інкрустованої стільниці й натиснув на кнопку. У протилежному кінці зали важко відчинилися оббиті бронзою високі двері, полохаючи довгі тіні від низького колючого сонця. І на порозі постали два одоробала.

Одне своєю круглолицістю та білозорістю скидалося на простакуватого волиняка. Лишень закручені шпичаки брів видавали спостережливому його вроджене лукавство і затаєну жорстокість. По-вуличному одоробала звали Цурупалком. Він смикнув за металевого тонкого троса, на якому тягнув за собою свого дебелого напарника, і поволі рушив до Леопольда Праха. Підходячи ближче, парубійко спроквола крутнув кущуватою бровою, вловлюючи настрій хазяїна. Враз щось скигнуло, і він злегка ляпнув по заплічному мішку в себе на спині. Там сидів його улюблений пес Ґнорн, який був навчений у нюху вати не лише зброю, наркотики та фальшиві гроші, а й небезпеку.

Друге одоробало, що його волочив на повідці Цурупалок, було невідомо ким і мало прізвисько Той. Воно випадково прибилося до Праха. Якось, розвеселений концертом поп-музики в Любартівському замку, Леопольд забув свої страхи. Він навіть, як міг, загундосив у носа модну мелодійку разом із гомінким, переповненим щастям, натовпом. Зненацька пролунав постріл. Хтось позад нього болісно прохрипів. Він хутко обернувся, і в його обійми впав опецькуватий здоров'як в офіцерській потертій сорочці кольору хакі. На зашийку в того качка випинався опуклиною горб дикого м'яса, зарослий сірою короткою щетиною. З нього текла струменем кров. Куля, що призначалася Прахові, вочевидячки, дісталася здорованеві. Тому Леопольд діяв блискавично — підхопив чоловіка на руки, поніс до авта, розштовхуючи гамірну юрбу, і відвіз до знайомого хірурга. Одоробала вдалося врятувати. Коли здоровило очуняв, Прах записав на аркуші паперу питання: «Хто ти?»

Прочитавши запитання по складах уголос, мугиряка задумався, блимнув розширеними, як у сови, зіницями і прохрипів, безтямно осміхаючись:

— Я Той… іграшка… і люблю біль. Можеш погратися зі мною у поганого хлопця. Навчу по-справжньому вбивати.

Нічого більше з Тоя витягти не вдалось. Але Леопольд відчував перед ним якусь незбагненну провину, наче він був призвідцею Тоєвого безуму. І залишив безглуздого здорованя, що любив і вмів убивати, при собі…

Одоробали застигли перед своїм господарем, ховаючи очі й не наважуючись заговорити. Хіба що Той раз чи два схропнув убік, прочищаючи забиту горлянку.

Мовчання розляглося напружене. Першим обізвався до них на миґах Леопольд. Він повільно обвів своїх шибайголів рукою і приклав пальця до вуха. Його мовою це означало: «Я вас уважно слухаю.»

Ні з сього ні з того Цурупалка раптом заціпило. Тільки губи німо, як стулки в мушлі, відкривалися і закривалися на круглім безживнім обличчі. Аж нестямний Той здивувався своєму напарникові, що одночасно був і його доглядачем. Він смикнув у себе на поясі за кінець металевої шворки, якою за наказом Праха припинався до Цурупалка, щоб, часом, не накоїв лиха. І його наглядач очуняв, безцеремонно відсунув Тоя вбік, приступив до столу й поклав перед босом шкіряну жовту торбинку з чимось важким усередині. Насуплений Той вищирився й відійшов на всю довжину троса, як норовистий звір.

Дуже повільно Прах розв'язав ремінець торбинки і витрусив її вміст. Спочатку з розсупоненого ґудза посипалося ніби щось блискуче та зірчасте. Та коли камінчики з торохкотінням розкотилися по інкрустованому перламутром столу, то виявилися звичайними сіро-чорними кремінцями.

Леопольд кинув на них крижаний погляд і вказівним пальцем поставив у повітрі знак питання.

— Китайця, у якого ваша подруга їх купила, на базарі вже нима… Його в ментовку загребли, — нашорошено заговорив бецман.

Прах не реагував на поставлену одоробалом у звідомленні крапку. Він хотів почути більше.

— І ми, як їх у вашої подруги в трилейбусі забирали, то вуни вначалі бруліками були, а потім стало ут таке… сіре… Навєрно, вуна встигла їх підмінить, — пробелькотів Цурупалок і віддано зазирнув у прикрите крилом чорного чуба бліде обличчя хазяїна.