Розділ «Глава 8,»

Леопольд ледве стримувався. Утишуючи бій серця, він обернувся обличчям до неспокійного темного пейзажу за вікном. Далеко в похмурій височині кружляло з десяток ширококрилих птахів. Ліс хмурнішав і замовкав темними стріхами дерев.

Обличчя хазяїна робилося спокійнішим, але худа жилава рука стислася на пряжці пояса. Цей потиск Цурупалок розкумекав правильно і, не підводячись з колін, заговорив:

— Винуватий! Хазяїне!.. Даж турбинка в її руках була та сама, шо вуна її вам приносила. І брулянти у ній, ми ж їх перед тим, як закулоть, сами бачили… І ми ж од вашого кабинету її пантрували… три дни за нею назирали… не одривались. Вуна не мугла те каминьня кудась захувати, хиба вдома!..

Прах не дав одороблові виявити до кінця своє красномовство, вихопив з-за пояса щось металічне й блискуче — і пролунав сухий постріл. Той не втримався і скрутив захопливу усмішку. Такий поворот подій йому подобався. Він відчував, що буде кров і можна буде погратися. Утім, куля дивним чином не зачепила Цурупалка, а лиш пробила наскрізь його заплічний мішок. Нічого не розуміючи, громила спершу обмацав себе. А коли побачив, що Той харчить і тицяє пальцем йому за спину, скинув з плеча продірявленого мішка й сягнув у нього рукою. Із заплічника пролунав майже людський стогін. І в Цурупалка від передчуття біди навіть сльози навернулися. Та коли він витягнув із мішка неушкодженого й веселого Ґнорна, що шорстким язиком облизав усю його круглу з куцим чубчиком мармизу, то сам приклався до зморшкуватої морди пса. Ґнорн між тим хоч і виявляв свою собачу любов, але весь час косив у бік Праха, наче й від нього чекав наказу.

Леопольд, уриваючи радість Цурупалка, підніс руку до настінного годинника й крутнув пальцем два оберти вперед, вказуючи, що в одоробал є рівно доба, щоб знайти справжнє коштовне каміння. Потім хутко згорнув у жменю всі сірі камінці, висипав їх у шкіряну мошну та пожбурив капшука в охололі від страху обличчя одоробал. Йому було байдуже, що Той засопів, мов звір, і на його зашийку встала дибки сіра щетина. Прах, зажурений думкою про смерть Марії Бут, не зважав на дрібні деталі.

Хоча одну річ він помітив чітко. Коли збирав сірі камінці, то вони раптом на долю секунди пойнялись мереживом іскор. А як зсипав їх у торбинку перед одоробалами, то один із креймахів закотився під стіл і заблимав до нього тим самим сріблястим світлом, яке було ледь помітним, але яке вирізняло та підкреслювало все довкруг і яке він часто бачив у своїх видіннях. Проте при Тоєві та Цурупалкові Прах прикинувся, що не уважає його. Йому важливо було дістатися не до мізерної купки крем'яшків, а до велетенського багатства, що ховається за легендарною Брамою Шафарки. Про цю підземну Браму він уперше почув від Манюри, котра привела його, дитбудинківця, учня інтернату в гурток спелеологів. Ну, а сама Марія Бут дізналася про скарби Шафарки від керівника гуртка і свого старшого друга Станіслава Антонійовича Віногрони.

Знов хряпнули, зачиняючись, важкі двері, Леопольд залишився сам. Витягнув з-за халяви сап'янця маленького альбома для малювання і нігтями заходився нашкрябувати щось у задумі по чистому аркушеві. Його переповнювали видива, які він не міг ані збагнути, ані намалювати. Таке сталося з ним уперше. У свідомості виникала молода жінка із заплутаною копицею золотого волосся, чимось знайома йому. Вона немовби кликала його в підземелля, де на них чекав хлопчик, котрий грався світлистими крем'яхами. Хлопчик кинув одного камінчика об стіну печери, і та розпалася на нескінчену кількість дрібних часток. І щось темне і світле водночас, як хвиля, накрило їх усіх з головою…

Прах аж здригнувся. У велетенському вітражному вікні, що зображенням розчепіреної пащі ведмедя виходило до лісу, щось зарухалося. На тлі темного неба у вітражних слюдинках швидко збільшувалася, наближаючись, чорна тінь великого птаха. Вона так стрімко летіла, що за млу ока опинилася біля Прахового будинку, розсипаючись на безліч зображень у кожному кольоровому скельці. Леопольд, мимовільно захищаючись від птаха ліктем лівої руки, нігтями правиці, підкоряючись підсвідомому пориванню, витиснув на білому аркуші лик старого чоловіка, риси якого губилися між зморшками та шрамами. Птах на мить зиркнув хижо у вікно й одним помахом майнув у безвість. А Леопольд, не розглядаючи того, що тільки що сам намалював, нагнувся і дістав з-під столу палахкотливого камінчика. На долоні Леопольда він зблиснув іще сильніше. Такі, сяючі від сербленого до чорного, срібноцвіти він часто бачив у своїх видіннях. Довго не роздумуючи, він відсунув панель у стіні й піднявся у свій кабінет. Там швидко перевдягнувся в потерту куртку-шкірянку, перевзувся в обшарпані кросівки і знову зник у потаємному ході.

Коли б Прах так не поспішав, то крізь темряву ночі напевне угледів би вдалині ще одну дуже цікаву деталь у похмурому пейзажі. На самому краєчку лісу стояв чоловік з білою гривастою сивиною й накручував у руці якісь чудернацькі вузли з довгих шкіряних мотузків і поворозів. Він бубонів якусь нісенітницю і весь час мінявся на лиці, так що вираз його і навіть саму подобизну годі було упіймати оком. Напружена вертикаль усієї його постави говорила про те, що він скидає погляд угору, в напрямку невидимого кабінету Праха. Посеред нічного неба ледь помітно імліла світліша пляма. То була прихована дзеркальною плівкою пройма Прахового трапецієдального вікна.

Швидко мигтіли вузли, що чоловік в'язав зі шкіряного поворозу. З тих вузлів виникали чудернацькі шкіряні плетива та сіті. Він обривав смуги сирівцю і кидав чергового заплута в небо. За мить зі зв'язаних вузлів витворювалася велика сіра птаха і з тихим пронизливим свистом здіймалася в ніч.

Один із тих птахів спустився шпарким плавом з чорного неба, крутнувся тінню над головою загадкового чоловіка і випустив зі своїх пазурів блискучого камінчика. Чоловік одним рухом зловив камінець, схожий на зернину пшениці, й уплів його в свій черговий чудернацький вузол зі шкіряної сириці.