Розділ «Глава З»

— Привіт! Мене звати Нік. А тебе як? — запитав він, сідаючи поруч з незнайомцем.

— Мене — Касталатус, — юнак відірвав погляд від магів і з цікавістю подивився на нього.

— Ти чому один? Що тут робиш? — Нік вирішив дізнатися побільше про співрозмовника.

— Я… — хлопець запнувся і похилив голову. Потім, ніби набравшись сміливості, продовжив: — Мене з міста вигнали. Мало не вбили.

— Що ж ти такого страшного накоїв?

— Та я й сам не знаю. Усі вирішили, що я відьмак. Що через мене у сусідів нещастя. Що око у мене чорне. А я навіть курку зарубати, і то не можу. Мама завжди говорила, що я занадто добрий. Який з мене відьмак! — хлопець мало не плакав.

— Але якщо все так, як ти кажеш, чому вони вирішили, що ти щось лихе робиш?

— Ну, може, тому що у мене з дитинства різні фокуси вдавалися. Я міг змусити померлу кішку ходити та навіть нявкати. Міг зробити так, щоб кістки танцювали. Це так весело: всі поїли, покидали на стіл кістки від курки, а вони танцюють… — очі Касталатуса почали світитися, а на обличчі з’явилася усмішка і він продовжував згадувати. — У мене в дитинстві був собака. Я назвав його Стріла. Звичайний дворняжка. Сусідські хлопці її камінням закидали. Я прийшов зі школи, а вона лежить у дворі мертва. Я заплакав, взяв її на руки й почав гладити, я був злий на хлопців та хотів помститися. Раптом собака ожила, вирвалася й побігла у двір хлопця, який більше за інших кидав у неї камінням. Там вона накинулася на його пса і почала його кусати. А він був в два рази її більшим. Він кусав у відповідь, але моя Стріла ніби не помічала цього. Вона все-таки загризла його. А потім прибігла до мене у двір і впала мертвою. Після цього в мене не було більше собаки. Навіть найбільші пси мене боялися, починали скиглити і тікати, коли я до них підходив. А сусіди почали мене обзивати відьмаком та чортом. Наш будинок всі стали обходити стороною. Мені насилу вдалося вивчитися на тесляра, але навколо всі продовжували вважати, що їхні біди та нещастя через мене, і в результаті мене вигнали з міста. Хотіли вбити, але батьки попередили, тому я встиг втекти.

Нік ще на початку розповіді зрозумів, що перед ним сидить хлопець з задатками мага некроманта. Щоб переконатися у цьому, він промовив заклинання магічного зору і подивився на Касталатуса. Побачене його сильно здивувало. Навколо хлопця була яскрава світла аура, а всередині у грудях ніби причаївся чорний павук. Це було Чорне Зерно. Дивне поєднання: у світлій людині темне Зерно. І як же далі жити бідному юнакові? Буде боляче йому себе ламати. Важко приймати темне в собі. Ніку захотілося хоч чимось допомогти новому знайомому, але як це зробити, він не знав.

— Слухай, так у тебе Зерно! Ти зможеш стати магом, — сказав Нік, припинивши заклинання.

— Я, коли втік з міста та потрапив в Калантин, зустрів там мага Повітря. Він мені так і сказав. А ще він наказав мені йти сюди вчитися. Я цілий місяць добирався. Але де ж я візьму такі величезні гроші, щоб заплатити за навчання, — Касталатус знову засумував і почав розглядати свої діряві, покриті пилом чоботи.

— Так мені розповідали, що за тих, хто не може за себе заплатити, зазвичай платять або магічні клани, або сама Школа, — Нік спробував підбадьорити нового знайомого.

— Та мені теж таке казали, але маг в Калантині сказав, що з моїм Зерном ніхто не захоче за мене заплатити.

— Ти завчасно не переймайся. Ти вже ходив на реєстрацію?

— Так. Ходив. Сказали чекати. Таких, як я, цього року п’ятеро осіб. Тож мені мало що світить. Зазвичай беруть лишень двох-трьох учнів, та й то з іншим Зерном.

— Не сумуй. Я думаю, що все буде добре.

У цей час пролунав дивний звук. Ніку здалося, що його чути скрізь. Звучав він так, ніби хтось дзвонив у срібний дзвіночок. Це було дуже красиво і мелодійно. Всі навколо, почувши його, почали заходити в Школу та прямувати до великого просторого залу. Нік почекав, поки більша частина магів зайшла в будівлю, й пішов за ними. Касталатус слідував за ним. Здавалося, нічого не може розвеселити юнака. Він йшов, ніби на ешафот. Перед самими дверима в Школу хтось різко висмикнув Ніка з потоку. Він обернувся й побачив Зонколана.

— Я сподіваюся, ти особливо не привертав увагу? — запитав Магістр і простягнув Ніку куртку з капюшоном. — На ось, одягни. Не треба, щоб тебе бачили раніше часу.

— Та ніби ніхто на мене уваги не звертав. Всі були зайняті зустрічами з друзями. Напевно, не бачили один одного давно, — сказав Нік, одягнувши плащ та накинувши на голову капюшон. — Мені здається, що в такому вигляді я більше буду привертати увагу.

— Нічого. Головне, щоб вони тебе не розгледіли. Магічно вони й так нічого в тобі не побачать. Тож доведеться потерпіти трохи.