Розділ «Частина восьма Крихітка й кити»

— Так.

— Ти більше не гніваєшся?

— Я люблю тебе, — скажу я і натисну на курок, аби ти вмер з посмішкою щастя.

Адже головне, як ти помреш: посміхаючись на дорозі до замків із хмар, лиючи сльози перед вогнем чистилища, де ти перебуватимеш доти, доки не забудеш усіх, кого так любив, і всіх, хто любив тебе, чи перед жахом вічної ночі.

Біля чорної, населеної демонами, порожнечі пекла…

Вітчим вийшов із темряви, отже Гвардієць загине.

Я обсиплю Гвардійця примарним сріблом, і він помре.

Вітчим застав його біля багаття зі старих фотокарток, обведених чорним. Він стояв і дивився на них. На все своє життя, що застигло на палаючому картоні.

Оце він народився. Оце руки матері, що тримають його. Оце його перший крок. Оце його перший друг. А ось перша вечірка, що дожила до ранку.

Усі двадцять дев'ять років.

Вітчим вдихнув його біль. Вітчим провів язиком по губах, насолоджуючись його болем. Болем, що ти вмреш, і вже ніхто не згадає тебе. Болем, що твоє життя було лише твоїм сном.

— Краххх! — вітчим усадить руку в його груди.

Але Гвардієць навіть не закричить.

Що таке біль від прохромленої плоті порівняно з болем від думки, що тебе вже немає?

Я поставлю на стіл келих вина, розкладу цигарки та підтягну крісло.

Гвардієць сяде, як стомлений подорожній наприкінці шляху та розгорне свій перший альбом.

Оце він народився. Оце він на руках матері. Оце його перший крок. Він посміхнеться.

— Це було. І це було зі мною.

Оце він у кольоровому ковпачку перед тортом із шістьма свічками. Оце він виходить зі школи. А ось та, що першою сказала:

— Люблю.