Розділ «Частина п’ята Крихітка і мисливці раз»

— Я знаю, — обидва черепи під дороговказом я сама колись принесла сюди. — Адже я тут живу.

Я живу на вулиці обгорілих будинків. Осьде, у цьому будинку на сорок квартир, Брудні сходи й нескінченний коридор залізних дверей, У мене теж залізні двері, й вони теж відчиняються лише на мій голос.

— Я прийшла.

Двері відчинили замки.

— Тихо, — сказав грабіжник, приставивши пістолет до моєї голови.

— Зайдемо всередину, — сказав другий, штовхаючи мої двері.

— Не треба, — сказала я.

— Вперед.

— Прошу вас!

— Давай!

Їм варто було лише переступити поріг, як у темряві мого передпокою спалахнув вогонь відразу чотирьох кулеметних стволів.

— Ту-ту-ту-ту.

Їх викинуло через двері, пронесло коридором до сходів і залишило там. Адже я не сказала:

— У мене гості.

Адже я не сказала кулеметам:

— Свої.

І я зачинила двері, почувши, як зі своїх квартир вибирають: я старі, щоб роздерти на шматки грабіжників, що впали біля стіни.

Бідна стіна. Мене грабували таку силу-силенну разів, і мої кулемети стріляли в неї так часто, що станься іще два пограбування, і кулі пролітатимуть уже крізь неї.

— Увімкнути світло.

— Ванну.