Розділ «Частина перша»

– Чому ти її так ненавидиш, Максе?

– А ти її любиш? Ти задумувалася, яке життя вона прожила?

– Вже ж не краще від нашого!

– Не кричи. Почують. Твоя мама – чудовисько. Я завжди відчував, що від неї пахне людською кров’ю. І бідою. Ніхто з нас нічого не знає про її минуле, а я тобі скажу, що там, скоріше за все, – таке, що й подумати страшно. От і маємо неприємності тепер через неї – цікавляться ж не нами!

– Нею?

– Цікавляться тепер усіма. Шукають останки того німця, пригадуєш, я колись тобі говорив? Шукають ще щось, я шкірою відчуваю…

– Он воно що, – тихо мовила Марина. Її очі неспокійно блудили стелею. – Он воно що, – повторила ще тихіше.

– А ми ж як останні вар’яти. Ані розпиталися в людей, ані з твоєї мамусі не вичавили, ані в її колежанки, Лебезунихи… Та теж – хитра. Про скриньку нічого не знаємо. А що б ти сказала, якби ті… товаришечки… до всього іншого ще й скринькою зацікавилися, га?

– О Боже!

– Тоді з нас не злізуть. На роботі тепер ні пройти, ні проїхати, парторг свої баньки наставить і дивиться на мене, ніби я йому сотку винен. Ті… будуть тепер викликати й питатися…

– Що ти їм пообіцяв? – стрепенулася Марина.

– А нічого! Я що-небудь знаю?! Ви з мамунею ніби води в роти понабирали. Навіть про старого свого до пуття не відаю: а вони пита-а-али!

Запала мовчанка. Дружина зараз нагадувала Максові набундючену сову, заціпенілу в своїх незрозумілих пташиних роздумах.

– А тепер слухай мене. По-перше – мовчати! Ні на роботі, ні сусідам – затям це собі, закарбуй на носі! – знову заговорив Макс. – Ми нічого не знали й не знаємо, і взагалі нічого не трапилося. По-друге – потрібно якось розпитати стару про того німця Гюнтера Вольфа. Усе – від того, який був із себе й до точної дати його погибелі. Це зробиш ти. Підеш до своєї матусі й поспілкуєшся на теми її буремної молодості. Як собі хочеш – а баба мусить заговорити. Про скриньку не забудь запитатися. Налякаєш бабу кагебістами, то вона, дивись, і про щось цікаве прохопиться. Будь уважною і все запам’ятовуй. Кожну дрібничку, чуєш? По-третє, я мушу знати, де пропав мій батько, куди він подівся.

– Що це тобі дасть? – запитала Марина. Про справжнє Максове прізвище вона дізналася зовсім недавно. Якось під час чергової сварки з матір’ю в старої вихопилося: «Жидисько! Він завжди хотів моєї смерті! Я мала би не довести до вашого шлюбу, а бодай би ви сказилися!» Марина тоді натиснула на матір і про все розпиталася, заявивши, що покине стару й не зайде до кімнати, аж поки та не згниє на своєму ложі.

– Яка ж ти тупа, – тим часом хмикнув Макс. – Мій батько теж зник, як і той німець, розумієш? На подвір’ї твоєї матінки люди пропадають, як мухи, а ти хочеш, щоб я її любив.

– Чому на подвір’ї моєї мами?! Може, вони пропали деінде? Твій батько, наприклад. Звідки ти взяв, що він пропав саме тут? І чому ти, Максиме, кожного разу все звалюєш на мою родину? Може, він собі живе-поживає в Ізраїлі, та й горя не знає.

– Не в Ізраїлі він. Я нюхом чую!

– Нюхом ти чуєш… Хіба що горілку… Заллєш більма й сидиш каменюкою на лавці. Або криком кричиш посеред хати – на тебе й доносити не треба, все й так зрозуміло. До замку Любарта чути, як ти горлаєш.

Та Макс уже втратив інтерес до розмови. Підвівся з дивана і якоюсь непевною ходою вийшов з кімнати. Трохи постояв посеред коридору й відчинив інші двері: в обличчя йому вдарила тяжка хвиля застояного повітря.