Розділ IX Сакральне і профанне

– І що ж ви пропонуєте робити? – запитав парубок.

– Хто, я? – відгукнувся містер Моуен. – Не знаю. Я невелике цабе. Не мені розв’язувати проблеми всієї країни. Я просто хочу заробити собі на життя. Розумію лише одне: хтось мусить дати всьому цьому раду… Все не так… Слухай-но, а як тебе звуть?

– Оуен Келлоґ.

– Келлоґ, як ти думаєш, що коїться в світі?

– Моя думка вас не зацікавить.

На далекій вежі залунав гудок, скликаючи на нічну зміну, і містер Моуен зрозумів, що вже пізно. Він зітхнув, застібнув пальто і зібрався йти.

– Але дещо все-таки робиться, – підсумував він. – Є певні кроки. Конструктивні кроки. Законодавці ухвалили білль, що надав ширші права Бюро економічного планування і національних ресурсів. Верховним координатором призначили дуже путню людину. Не скажу, що я чув про нього раніше, але газети запевняють, що від нього варто багато сподіватися. Звати його Веслі Моуч.

Даґні дивилася на місто з вікна своєї вітальні. Було вже пізно, і вогні мегаполіса скидалися на останні жаринки, що тліють серед чорних вуглин багаття. В її душі панувала тиша; хотілося втримати розум у спокої, щоб іще раз пережити всі емоції, пройти через кожну подію минулого місяця. Їй ніколи було радіти чи засмучуватися поверненню до свого кабінету в будівлі «Таґґарт Трансконтиненталь»; справ назбиралося так багато, що вона вже геть забула про своє недавнє заслання. Не пригадувала, що сказав Джим стосовно її повернення, і чи казав він щось узагалі. Її цікавила думка однієї-єдиної людини, і вона зателефонувала в готель «Вейн-Фолкленд», але їй відповіли, що сеньйор Франциско д’Анконія повернувся додому в Буенос-Айрес.

Даґні пам’ятала ту мить, коли вона підписалася під довгим офіційним документом, поклавши край існуванню компанії «Лінія Джона Ґолта». Тепер вона знову стала лінією «Ріо-Норте» компанії «Таґґарт Трансконтиненталь», хоча поїзні бригади не хотіли відмовлятися від колишньої назви. Їй теж важко давалася ця відмова; Даґні через силу примушувала себе не називати лінію так, як вона вже звикла, і всі дивувалися, чому це дається їй так непросто і чому вона сумує.

Якось увечері її наче щось підштовхнуло звернути в завулок за рогом будівлі «Таґґарт…», щоб востаннє глянути на офіс фірми «Лінія Джона Ґолта»; без жодної конкретної мети… «Просто подивлюся», – подумала Даґні.

Уздовж тротуару поставили дощаний паркан, стару будівлю готувалися руйнувати: вона вже не витримувала натиску часу. Зайшовши за паркан у світлі вуличного ліхтаря, що колись був відкинув тінь незнайомця на бруківку, вона зазирнула до вікна свого кабінету. Від першого поверху нічого не залишилося; перегородки зірвано, зі стелі звисали зламані труби, на підлозі – гори сміття. Дивитися не було на що.

Вона запитала якось у Ріардена, чи він, бува, не приходив весняної ночі до цієї будівлі й чи не стояв біля дверей, долаючи бажання ввійти. Та ще не почувши відповіді, зрозуміла, що його тут не було. Даґні не знала, чому поставила йому це запитання. Не знала також, чому цей спогад досі її бентежить.

За вікном її кімнати в чорному небі висіла освітлена сторінка календаря – немов маленька етикетка на валізі з написом: друге вересня. Даґні виклично всміхнулася, пригадуючи ті перегони, що вона їх улаштувала його світляним сторінкам. «Мене вже не обтяжують терміни, – подумала вона. – Ані термінів, ані перепон, ані меж».

У замку її вхідних дверей прокрутився ключ; вона чекала, хотіла почути цей звук.

Ріарден увійшов, як уже багато разів раніше, повідомивши про свій візит лише обертом взятого в неї ключа. Сталим, уже звичним для неї рухом, він кинув на крісло пальто і капелюх; на ньому був офіційний вечірній костюм.

– Привіт, – мовила вона.

– Весь час чекаю вечора, коли тебе не буде вдома, – відповів на її привітання.

– Тоді довелося б телефонувати в контору «Таґґарт Транс-континенталь».

– Завжди? І більше нікуди?

– Генку, ревнуєш?