Розділ IX Сакральне і профанне

– І чому ж? – на це запитання він сам не мав відповіді.

– Бо всі навколо гірші за вас, містере Таґґарт, – зовсім просто, не намагаючись підлеститися, а констатуючи факт, відповіла продавчиня.

– Ви справді так вважаєте?

– Містере Таґґарт, я не надто люблю людей. Принаймні, переважну більшість.

– Я теж. Я їх зовсім не люблю.

– Думаю, така людина, як ви, не може не знати, на яку часом підлість вони здатні, як намагаються за першої-ліпшої нагоди розтоптати тебе чи проїхатися на твоєму карку. Думала, що видатні люди здатні спекатися таких захребетників, щоб не терпіти їхніх блошиних укусів, але, схоже, це не так.

– А що ви маєте на думці, кажучи про «блошині укуси»?

– Коли мені несолодко ведеться, я завжди кажу собі: ти маєш пробитися туди, де не змушена будеш терпіти різних шпильок та іншої гидоти; але, схоже, скрізь таке, хіба що для видатних людей блохи товстіші.

– Значно товстіші.

Дівчина замовкла і замислилася.

– Цікаво, – мовила вона, коментуючи якусь свою думку.

– Що цікаво?

– Колись я читала книжку, в якій писалося, що видатні люди завжди нещасні, й що вони видатніші, то нещасніші. Я тоді цього не зрозуміла. Та, мабуть, так воно і є.

– Слова ці значно правдивіші, ніж ви думаєте.

Дівчина схвильовано відвернула голівку.

– Але чому ви так переймаєтеся видатними людьми? – запитав Джеймс. – Чи ви просто звикли шанувати героїв?

Дівчина подивилася на Таґґарта, і він помітив на її досі серйозному личку відлиск усмішки – такого красномовного погляду, зверненого особисто до нього, він ніколи досі не бачив; але відповіла вона тихо і майже приречено:

– Містере Таґґарт, а кого ж іще шанувати?

У крамничці раптом залунав огидний скреготливий звук – не дзвінок, не зумер, а щось інше; воно хрипіло противно і наполегливо.

Дівчина здригнулася, немов прокинувшись, а потім зітхнула.