Розділ IX Сакральне і профанне

Ставши гола перед Ріарденом, вона сказала:

– Генку, я тебе хочу. В мені значно більше тваринного, ніж ти собі думаєш. Я хотіла тебе з найпершої миті нашого знайомства і соромлюся лише того, що відразу цього не второпала. Хтозна, чому так, але вже два роки поспіль найрадісніші моменти мого життя траплялися саме в твоєму кабінеті, коли я мала нагоду тебе бачити. Не порпатимусь у своїх почуттях. Зараз я просто це розумію і, Генку, мені не потрібно більше нічого. Хочу, щоб ти ділив зі мною ліжко, все решта – твоє і лише твоє. Тобі нічого не доведеться вдавати – не треба думати про мене, не треба дбати, я не збираюся зазіхати на твій розум, на твою волю, на твоє єство чи на твою душу, поки ти приходитимеш задовольняти найнижче своє бажання. Я лише тварина, яка не шукає нічого, крім насолоди, що ти її так зневажаєш; але я хочу зазнавати її від тебе. Ти готовий віддати за неї будь-яку найвищу чесноту, а я… Я їх не маю, тому мені нема чого віддавати. Я не шукаю чеснот, нащо вони мені? Я така ница, що готова віддати найвищу чесноту цього світу, тільки б побачити тебе в кабіні локомотива. Та побачивши тебе, я не буду байдужа. Не варто боятися, що ти раптом став залежний від мене. Це я тепер залежатиму від тебе і твоїх забаганок. Ти зможеш мати мене, коли заманеться, скрізь, де тобі закортить. Кажеш, цей світ розпусний? Але саме він дозволяє тобі прив’язати мене до себе надійніше, ніж будь-яку твою нерухомість. Можеш розраховувати на мене, як завгодно, і я не боюся цього визнати: мені нема чого від тебе захищати і нема чого оберігати. Вважаєш, що наші стосунки можуть становити загрозу твоїм досягненням, але ти помиляєшся. Я сидітиму за своїм столом і працюватиму, а коли життя враз стане нестерпне, мріятиму про ту винагороду, яку отримаю з тобою в ліжку. Ти назвав це розпустою? Я значно розпусніша за тебе: ти бачиш у цьому свою провину, а я пишаюся нашими стосунками. Я ставлю їх понад усе, чого досягла, понад збудовану залізницю. Якщо хтось попросить назвати найбільше досягнення в моєму житті, то відповім: «Я спала з Генком Ріарденом». Бо заробила це.

Коли він кинув її на ліжко, пролунало два звуки: сповнений муки стогін Ріардена та сміх Даґні.

* * *

Невидимий дощ поливав темну вулицю, його струмені блискотливими пацьорками стікали з ковпака ліхтаря на розі. Понишпоривши в кишенях, Джеймс Таґґарт з’ясував, що загубив хустинку.

Він стиха, але вельми роздратовано, лайнувся, ніби дощ, втрата носовичка і мокра голова були наслідком ворожих інтриг.

Бруківку вкривав тонкий шар багнюки; липка гидота чавкала під черевиками, а холод старанно силкувався залізти йому під комір. Джеймс не бажав нікуди рухатися, але й зупинятися йому теж не хотілося. Втім, він і не мав куди іти.

Вийшовши з кабінету після зборів правління, він раптом зрозумів, що вже не має жодних справ; попереду – довгий, марудний вечір, і ніхто не допоможе вдало його згаяти. Газетні передовиці проголошували тріумф «Лінії Джона Ґолта», про це ж учора весь вечір волало радіо. Заголовки розтягнули словосполучення «Таґґарт Трансконтиненталь» на цілісінький розворот, і він усміхнено приймав привітання. Всміхався, сидячи на чолі довгого столу на засіданні правління, поки директори розводилися про запаморочливий злет акцій компанії «Таґґарт» на біржі й обережно вмовляли показати письмову домовленість між ним та його сестрою – просто так, про всяк випадок, – а потім казали, що документ цілком легітимний і переконливо доводить, що тепер Даґні змушена буде негайно покинути «Таґґарт Трансконтиненталь»; обговорювали також перспективи блискучого майбутнього і визнавали, що компанія в неоплатному боргу перед Джеймсом Таґґартом.

Протягом наради Джеймс сидів, мріючи, щоб вона якнайшвидше завершилася, і можна було піти додому. Та опинившись надворі, зрозумів, що саме додому йому геть не кортить. Самотність його лякала, та йти просто не було куди.

Джим нікого не хотів бачити. Він пильно стежив за очима членів правління, які баляндрасили про його велич: за брехливими, маслянистими оченятами, що в них легко прочитувалася зневага до нього, і що найстрашніше – до самих себе.

Похнюпившись, він валандався під дощем, який сотнями голок колов його в шию. Щоразу, проходячи повз кіоск, він відвертався. Газети наполегливо сповіщали про тріумф «Лінії Джона Ґолта» і вперто повторювали ім’я, якого він не бажав чути: Раґнар Даннескольд. Корабель, що прямував до Народної Республіки Норвегії з екстреним вантажем, минулої ночі захопив Даннескольд. Не знати чому, це повідомлення Джеймс сприймав як особисту образу. Почуття нагадувало те, як він ставився до «Лінії Джона Ґолта».

«Це все через застуду», – думав він. Йому не було б так зле, якби не гадські шмарклі; не варто й мріяти про достойний вигляд, якщо ти хворий (особисті якості тут ні до чого). «І що ви сьогодні від мене чекали? Щоб я вам заспівав чи станцював?» – гнівливо апелював він до уявних кривдників, що насміхалися з його непевного стану. Знову намагаючись намацати хустинку, Джеймс вилаявся і вирішив десь купити паперові серветки.

На протилежному боці жвавого колись майдану побачив світло у вікнах дешевої крамнички, що в цю пізню годину досі працювала. «Ось іще один кандидат у банкроти», – подумав Джеймс; ця думка його потішила.

У крамничці горіли всі лампи, кілька втомлених продавчинь чергували за порожніми прилавками, патефон рипів для єдиного апатичного покупця, який притулився в кутку. Музика приглушила роздратування в голосі Таґґарта: він попросив паперові серветки таким тоном, ніби саме продавчиня була винуватицею його застуди. Дівчина вже потягнулась до полиць, аж раптом обернулася і швидко глянула на Джеймса. Взявши упаковку, вона почала зацікавлено роздивлятися покупця.

– А ви, часом, не Джеймс Таґґарт? – поцікавилася вона.

– Саме так! – гаркнув він. – А вам що до того?

– Ой! – скрикнула вона, мов дитина на феєрверк, і подивилася на Таґґарта так, як, на його думку, можуть дивитися лише на кінозірок.

– Містере Таґґарт, сьогодні вранці я бачила в газеті ваш портрет, – швидко залопотіла вона; слабенький рум’янець вигулькнув на її щічках і відразу ж зник. – Там писали, яке це велике досягнення, і про те, що саме ви все зробили, тільки зі скромності не хотіли, щоб усі про вас знали.

– Ну… так і є, – мовив Таґґарт. Він уже всміхався.

– А ви точнісінько, як на фото, – прожебоніла вона, недорікувато дивуючись, і додала: – Це ж треба… Ви сам, особисто зайшли сюди!..