Розділ IX Сакральне і профанне

– Як це – «мають бути»?

– Я їх покинула.

– Чому?

– Подумала, що коли мені й судилося чогось досягти, то тільки назавжди пішовши від них.

– Чому? Щось сталося?

– Ні. Там нічого і ніколи не стається. Саме з цим я і не могла змиритися.

– Про що ти? Поясни.

– Ну, вони… Мабуть, краще сказати вам правду, містере Таґґарт. Мій батько так нічого і не досягнув у житті, а матері було на це начхати, і мені врешті-решт допекло, що з сімох членів сім’ї працювала лише я, а решта, так чи так, вічно били байдики. Тому я подумала: якщо не втечу звідти, то здамся… Зогнию вщент, як і вони. Тож купила квиток на поїзд і поїхала. Нікого не попередивши. І навіть не попрощавшись.

Вона раптом усміхнулася:

– Містере Таґґарт, я втекла на вашому потязі.

– І коли ви сюди приїхали?

– Півроку тому.

– І весь цей час сама?

– Так, – весело відповіла дівчина.

– І що ж ви збиралися тут робити?

– Бодай щось, знаєте… Кудись улаштуватися…

– Куди саме?

– Не знаю… Людям різне вдається. Я побачила фотографії Нью-Йорка і подумала… – вона вказала на хмарочоси, що прозирали крізь патьоки дощу за вікном таксівки, – подумала, що той, хто збудував ці будинки, не б’є байдиків і не скиглить, що на кухні брудно, що дах тече, труби забиті, а світ проклятий, і…

Вона різко смикнула головою і глянула йому в очі:

– Містере Таґґарт, ми були бідні, мов церковні миші, й нас це геть не бентежило. Саме цього я і не могла витримати – того, що насправді їм до всього байдуже. Вони й пальцем не хотіли поворухнути. Навіть сміття винести. А сусідка все патякала, що я мушу їх обслуговувати, бо все одно байдуже, що буде зі мною, з нею, з кожним із нас, адже ніхто нічого не може змінити!