Розділ IX Сакральне і профанне

– Та невже? Це вам так здається. Моя сестра – черства, бездушна жінка, яка все своє життя розтринькує, прокладаючи залізничні колії та будуючи мости, – не заради вищих ідеалів, а лише тому, що їй це подобається. Якщо вона й так робить свою улюблену справу, то чим тут захоплюватися? Я зовсім не впевнений, що будівництво цієї залізниці задля успішних підприємців Колорадо заслуговує на особливе ставлення, тим більше, коли нещасний народ регіонів, уражених безробіттям, нагально потребує транспорту.

– Але ж, містере Таґґарт… Ви ж самі боролися за будівництво лінії.

– Так. Бо це було моїм обов’язком перед компанією, перед вкладниками, персоналом. Але не чекайте, що я тішитимусь із цієї події. Не переконаний, що все це було потрібно… Нащо здався новий складний метал, якщо стільки країн гостро потребують звичайнісінького заліза… Чи знаєш ти, що в Китайській Народній Республіці бракує елементарних цвяхів, щоб прибивати дерев’яні дахи до крокв?

– Але… навряд чи в цьому є ваша провина.

– Хтось усе одно мусить подбати про цвяхи. Людина, котра вміє бачити не лише те, що занотовано в її записнику. В наш час неможливо знайти нікого, здатного співчувати – і це коли навколо стільки страждань! Це ж немислимо: начхати на все і на всіх, віддавши десять років свого життя порпанню з якимсь-там металом. Вважаєш, це велике досягнення? Е, ні. Тут ідеться не про високий хист, а про шкуру, якої не пропечеш, виливши йому на голову хоч і тонну сталі! У світі є безліч значно обдарованіших людей, але їхні імена не опиняються на перших шпальтах газет, і ти не побіжиш із шосе до залізничного переїзду, щоб на них подивитися, – бо ті люди не винаходитимуть мостів, здатних стояти вічно, в час, коли страждання людства мордують їхні душі!

Дівчина дивилася на нього шанобливо, хоч і без колишнього захвату; її очі згасли. Джеймс почувався впевненіше.

Узяв келих, ковтнув, а потім, несподівано щось згадавши, всміхнувся.

– Утім, це було кумедно, – мовив без надмірного пафосу і людяніше, немов розмовляючи з давнім приятелем. – Бачила б ти вчора Оррена Бойла, коли по радіо передавали перше повідомлення з «Вузла Ваятта»! Він просто позеленів… Справді, став такий зелений, як протухлий оселедець! Знаєш, що він робив учора вночі, щоб пережити паршиві новини? Винайняв номер в готелі «Валгалла» – а це тобі не абищиця; я чув, він і досі там, п’янючий, мов чіп: валяється під столом у товаристві своїх обраних приятелів і всіх дівуль, яких тільки вдалося назгрібати на Амстердам-авеню!

– А хто такий містер Бойл? – запитала приголомшена гостя.

– А, він? Тлусте хамло, що переоцінило свої можливості. Здібний парубійко, але часом стає аж занадто розумний. Бачила б ти його вчора! Мене ледь шляк не трафив від нього і доктора Флойда Ферріса. Цьому чистоплюю не сподобалося все, ні на гріш не сподобалося! Елегантному доктору Феррісу з Державного наукового інституту, слузі народу, який рече словами з патентованої шкіри, хоча, як на мене, він чудово з усім упорався, хіба що лисичив у кожній фразі… Я про те вранішнє інтерв’ю… Там він сказав таке: «Країна дала Ріардену його метал, і тепер ми чекаємо від нього віддарунку». Дуже дотепно, враховуючи, хто їхав тим симпатичним поїздом… У нього вийшло краще, ніж у Бертрама Скаддера… Коли приятелі, джентльмени із преси, попросили його висловити свою думку, містер Скаддер не придумав нічого кращого, ніж утриматися від коментарів… «Я цього не коментуватиму…» – і це Бертрам Скаддер, який не може стулити пельку від самісінького народження, – байдуже, йдеться про абіссінську поезію чи про стан дамських кімнат на текстильних фабриках, і чи цікавляться його думкою, чи ні! А доктор Прітчетт, старий віслюк, ходив околясом, стверджуючи, начебто напевно знає, що Ріарден, мовляв, не винайшов свого металу, оскільки якесь безіменне, але надійне джерело повідомило йому, що Ріарден украв склад у зубожілого винахідника, а потім його вбив!

Джеймс вдоволено реготнув. Дівчина слухала його, як лектора з вищої математики, не розуміючи нічого, навіть стилю викладу, який іще дужче поглиблював таємницю, адже в тому, що він – Він! – має на думці щось цілком інше, вона не сумнівалася.

Таґґарт знову наповнив келих, але раптом спохмурнів.

Осівши в кріслі обличчям до гості, він глянув на неї каламутними очима.

– Завтра вона повертається, – похмуро пхикнувши, повідомив він.

– Хто?

– Моя сестра. Моя безцінна сестронька. О, тепер вона думатиме, що стала видатною людиною.

– Містере Таґґарт, ви не любите своєї сестри?

Джеймс знову реготнув – так красномовно, що не конче вже було чути відповідь.

– Чому? – запитала вона.

– Бо вважає себе найрозумнішою. А яке вона має право? І хто взагалі має вважати себе розумним? Ніхто.