Розділ IX Сакральне і профанне

В її світлих очах читалася рішучість.

– Я не хочу про них говорити, – вела вона далі. – Принаймні не зараз. Оцього-ось – я про зустріч із вами – з ними не могло статися. І я не хочу цим із ними ділитися. Це моя подія, а не їхня.

– І скільки ж вам років?

– Дев’ятнадцять.

Уже в своїй вітальні, уважніше роздивившись гостю, Таґґарт подумав: «Якщо її трохи відгодувати – в дівчини буде непогана фігурка»; вона здавалася занадто худа як на свій зріст і будову. Вбрана була в коротеньку поношену чорну сукенку в обтяжку, на зап’ястку вибрязкували недоладні пластмасові браслети. Стояла посеред кімнати, роззираючись, немов у музеї, де ні до чого не можна торкатися руками, і шанобливо намагалася запам’ятати всі деталі.

– Як тебе звати? – запитав він.

– Шерріл Брукс.

– То сідай, Шерріл.

Поки він мовчки збовтував коктейль, вона покірно чекала, сівши на краєчок крісла. Коли Джеймс подав їй келих, дівчина слухняно пригубила, а потім просто тримала напій у руці. Він бачив, що вона не відчуває смаку напою, просто не помічає його.

Ковтнувши, він роздратовано відставив свій келих: перехотілося пити. Таґґарт заходився похмуро крокувати з кутка в куток, розуміючи, що її очі невідривно стежать за ним, насолоджуючись цією миттю і величезним сенсом, що становили для неї його рухи, його шпоньки, шнурки на його черевиках, його абажури і попільнички.

– Містере Таґґарт, чому ви сьогодні такий нещасний?

– Чому ти цим так переймаєшся?

– Бо якщо… Якщо ви сьогодні не маєте права радіти і пишатися, то хто тоді його має?

– Я теж хотів би це знати – хто має таке право? – Таґґарт рвучко обернувся до своєї гості; слова ринули, немов зірвавшись із гальм. – Це ж не він винайшов залізну руду і доменні печі, адже не він, ні?

– Хто?

– Та Ріарден же ж! Він не винаходив плавки, хімії та лиття. Він не міг би винайти свій метал без безлічі інших людей. Його метал! Чому він його привласнив? Чому вважає своїм винаходом? Усі використовують чужі ідеї. Ніхто не здатен придумати нового.

Вона здивовано мовила:

– Але ж залізна руда і все решта… існують уже давно. Чому ж тоді ніхто не зробив такого металу до містера Ріардена?

– Від зробив це не задля благородної мети, а задля власного збагачення. Він завжди чинив лише так.

– А що ж у цьому поганого, містере Таґґарт? – вона стиха засміялася, немов щойно відгадала загадку. – Це безглуздо, містере Таґґарт. Ви зовсім інше мали на думці. Ви ж чудово знаєте, що містер Ріарден сам заробив усі свої гроші, як і ви. Це ви так просто зі скромності кажете, адже всі й так знають, що ви зробили неймовірно важливу справу – і ви, і містер Ріарден, і ваша сестра… Вона, мабуть дивовижна людина!