Розділ VIII «Лінія Джона Ґолта»

– Так, – тихо і врочисто погодився він.

Журналісти, налетівши із запитаннями, забрали від нього Даґні. У нього теж цікавилися:

– Містере Віллерс, яка політика «Таґґарт Трансконтиненталь» щодо цієї лінії? «Таґґарт Трансконтиненталь» за цієї ситуації є незацікавленим спостерігачем, – прокоментуйте це, містере Віллерс.

Едді старався щосили. Дивився на сонячні зайчики на полірованих деталях дизельного тепловоза. Та бачив перед собою лише сонце над лісовою галявиною і дванадцятирічне дівчисько, яке каже йому, що настане день, коли він допомагатиме керувати їй залізницею.

Звіддаля він дивився на бригаду поїзда, яка вишикувалася біля локомотива перед розстрільною командою фоторепортерів. Даґні та Ріарден усміхалися, ніби позуючи під час літнього відпочинку. Машиніст Пат Лоґан, посріблений сивиною, невисокий і жилавий чоловік, застиг із байдужим, дещо навіть зневажливим виразом обличчя.

У посмішці помічника машиніста, Рея Маккіма, могутнього молодого велетня, поєднувалася сором’язливість і почуття безперечної зверхності. Решта членів бригади вочевидь готові були підморгувати в об’єктив. Один із фотографів, сміючись, попросив:

– А чи могли б ви зробити приречений вираз обличчя? Мій видавець замовляв саме таку світлину.

Даґні і Ріарден відповідали на запитання журналістів. У їхніх словах не було вже ні іронії, ні гіркоти. Вони промовляли радісно. Говорили так, наче не відчували каверзних інтонацій деяких запитань. І зрештою репортерські запитання несподівано втратили свою підступність.

– Яких пригод і несподіванок ви чекаєте від цього рейсу? – запитав газетяр у помічника машиніста. – Чи розраховуєте ви дістатися до місця призначення?

– Навіть не сумніваюся, – відповів він, – як, зрештою, і ти, брате.

– Містере Лоґан, у вас є діти? Чи вимагали ви додаткового страхування? Йдеться про цей міст, якщо ви розумієте.

– Не ходіть по ньому, поки не проїде мій поїзд, – зневажливо кинув Пат.

– Містере Ріарден, а звідки ви знаєте, яку вагу здатні витримати ваші рейки?

– Звідки творець друкарського верстата знав, що його машина працюватиме? – запитанням на запитання відповів Ріарден.

– Міс Таґґарт, скажіть, будь ласка, що втримає поїзд вагою сім тисяч тонн на мосту, який важить лише три тисячі тонн?

– Мої розрахунки, – відповіла Даґні.

Представники преси, які зневажали свою роботу, не розуміли, чому сьогодні отримують від неї таку втіху. Один із них, молодий іще чоловік, який уже котрий рік мав доволі сумнівну репутацію, що зовні зістарило його чи не вдвічі, раптом мовив:

– Я зрозумів, ким би мені хотілося бути: репортером у відділі таких новин.

Стрілки станційного годинника показували п’ятнадцяту сорок п’ять. Члени поїзної бригади вирушили до гальмівного вагона в самий кінець потяга. Галас юрби поволі вщухав. Люди чекали на відправлення.

Отримавши повідомлення від зв’язківців на всіх ділянках дистанції, що простяглася до нафтових родовищ Ваятта за п’ятсот кілометрів від старту, станційний черговий вийшов на платформу і, поглянувши на Даґні, дав сигнал вирушати. Стоячи біля локомотива, вона підняла руку і повторила його жест, показуючи, що зрозуміла розпорядження.